1.8 Страх

Санрайс не чув криків. Світ звузився до уламків, землі під щокою, важкого запаху крові й пилу. Звук бою існував десь окремо — глухий, приглушений, ніби долинав крізь товщу води. Я бачив, як ворушилися губи людей, як хтось біг, падав, знову підводився, але все це здавалося чужим. Наче я дивився не на те, що відбувалося навколо мене, а на чиюсь історію.

Але бій тривав.

Старий ельф вийшов уперед без крику й без поспіху. Просто зробив крок, потім ще один. Його постава залишалася рівною, майже спокійною, і в цьому спокої не було ані страху, ані втоми. Лише досвід. У руці він тримав свою стару палицю — темну від часу, з нерівною поверхнею, ніби її не раз намагалися зламати, але щоразу безуспішно.

Ящір помітив його й заревів. Лапа пішла вперед, але ельфа вже не було на тому місці. Він змістився вбік майже без зусилля, і пазурі вдарили в землю. Ґрунт здригнувся, уламки дерева розлетілися навколо. Наступний удар був швидшим, потім ще один, але ельф щоразу опинявся там, де його вже не було секунду тому. Він не намагався зупинити ящура силою. Знав, що це марно. Його тіло було занадто важким, луска — надто міцною, а кожен прямий удар міг стати останнім.

Тому він змушував його рухатися.

З-під землі виривалися корені, чіплялися за лапи й одразу ламалися. Гілки хльостали збоку, змушуючи ящура повертати голову. Земля під його ногами ставала нерівною, дерева виростали там, де секунду тому був вільний простір. Ніщо з цього не могло його серйозно поранити, але все змушувало реагувати. А ельф чекав саме цього. Щоразу, коли ящір втрачав ритм, він наближався, торкався палицею луски й одразу відходив. Раз. Два. Три. Короткі удари, майже без сили. Я не розумів чи це старий ельф майже без сил, чи він просто намагається виснажити істоту.

Ящір гарчав і крутився, намагаючись дістати того, хто постійно вислизав із-під удару, але щоразу трохи запізнювався. Його захист був майже ідеальним, проте навіть найкращий захист не робить істоту невразливою до того, що тіло з часом може втратити сили.

Грім тим часом повз уздовж зламаної стіни. Кожен рух віддавався болем. Ліва сторона майже не слухалася, дихання рвалося, але він не зупинявся. Після крику ВалРіса Арон, Віттар і Тар одразу рвонули до прорубаної щілини, але Грім залишився. Він знав, що хтось ще міг опинитися під уламками. Погляд ковзнув по землі, по зламаних стовбурах, по людях, які намагалися втекти.

Лейвіна він не бачив.

— Блять... — прошипів Грім і відкинув убік черговий шматок дерева.

Нічого.

Він перевернув інший.

Знову нічого.

Тоді під уламками щось ворухнулося.

Грім завмер, а потім різко відкинув убік ще кілька гілок. З-під дерева показалася рука. Бліда, нерухома.

— Є...

Він вчепився в Лейвіна й потягнув його на себе. Тіло хлопця майже не допомагало, голова безвольно відкинулася назад.

— Давай... давай...

Грім швидко перевірив дихання.

Живий.

Він стиснув зуби, закинув Лейвіна собі на плече й підвівся.

ВалРіс тим часом ішов до Санрайса. Після удару він ледве тримався на ногах. Одна нога була залита кров'ю, і кожен крок віддавався болем. По обличчю текла кров, але він навіть не намагався її витерти. Спершу він озирнувся на старого ельфа. Той усе ще тримав ящура. Не перемагав. Просто не дозволяв йому дістатися до інших.

ВалРіс перевів погляд на Санрайса.

Він лежав серед уламків і дивився в одну точку.

— Санрайс!

Ніякої реакції.

ВалРіс підійшов ближче, схопив його за плечі й різко струснув.

— Санрайс! Ти мене, блять, чуєш?!

Тиша.

— Санрайс!

Ще один ривок.

Світ раптом повернувся.

Я моргнув і побачив перед собою ВалРіса. Його обличчя було в крові, очі напружені, губи щось говорили, але я не одразу зрозумів слова.

— ...ти мене чуєш?!

— Так...

Голос прозвучав чужим.

Я ще раз моргнув.

— Так. Чую.

— Очі на мене, — ВалРіс не відпускав мене. — Зараз. Ти тут. Живий. Зрозумів?

Я повільно кивнув.

Десь неподалік почувся голос:

— Знайшов!

Грім вибіг з-за уламків, несучи Лейвіна на плечі.

— Як він?! — ВалРіс різко повернувся.

— Живий. Без тями.

ВалРіс коротко кивнув, а потім подивився на мене.

— А цей?

— Здається, отямився.

ВалРіс знову присів переді мною.

— Санрайс. Понесеш його?

Я подивився на Лейвіна й одразу зрозумів, що ВалРіс має на увазі.

— Я...

Голос застряг у горлі.

Я спробував підвестися, але ноги підкосилися.

— Я не зможу.

— Зможеш.

— Але...

— Понесеш, — повторив ВалРіс уже жорсткіше. — Зараз.

Я подивився йому в очі. У нього самого ледве вистачало сил стояти, але він усе одно говорив так, ніби іншого варіанта не існувало.

Я кивнув.

— Добре.

Грім допоміг перекласти Лейвіна мені на спину. Його руки звисали по обидва боки моїх плечей, голова лежала десь біля шиї. Він був важкий. Набагато важчий, ніж я очікував. Я мало не впав під його вагою, але втримався.

— Бігом, — сказав ВалРіс і показав на вузьку щілину в дерев'яній стіні. — Не озирайся. Просто біжи.

Я зробив перший крок.

Потім другий.

Ноги тремтіли, спина боліла, легені палали, але я побіг.

За кілька метрів до пролому я все ж почув голос ВалРіса.

— Грім.

Я озирнувся лише на мить.

Вони стояли поруч. Двоє поранених людей перед істотою, яка могла вбити їх одним ударом.

ВалРіс криво всміхнувся.

— Ну що... востаннє?

Грім сплюнув убік і поправив залишки щита.

— Сплюнь. Я ще хочу пожити.

ВалРіс тихо хмикнув.

— Ну... це не факт.

Я більше не слухав.

Повернувся вперед і побіг.

Позаду знову пролунав рев, а земля під ногами здригнулася так сильно, що я ледь не впав.

І цього разу я не озирнувся.