1.7 Звір якого ніхто не зупинить

Рев затих, але ліс не стих. Монстри все ще неслися між деревами, хоч їх ставало дедалі менше. Вовки, кобольди, гобліни, якісь дивні звірі, що промайнули лише раз і відразу зникли серед хащів, — усі вони бігли в одному напрямку, не звертаючи уваги ні на людей, ні на кров, ні на полеглих. Дехто спотикався, падав, але решта навіть не намагалася допомогти. Вони просто тікали.

Поступово шум почав стихати. Спершу зникли крики, потім затих тупіт десятків лап, і зрештою ліс завмер так раптово, що від цієї тиші ставало не по собі.

Я стояв усередині бар'єра, поклавши долоні на його прозору поверхню. Купол більше ніхто не атакував, але я все одно відчував, як він тремтить. Чи то через втому, чи то через страх — я вже не міг зрозуміти. Після створення бар'єру мали залишилось мало, руки стали важкими, а кожен удар серця лунав у голові так голосно, ніби хтось бив молотом по металу.

Ніхто не говорив.

Навіть ВалРіс і Грім мовчали.

Саме тому перший удар змусив усіх здригнутися.

Глухий гуркіт прокотився землею, ніби десь неподалік упала кам'яна вежа. За ним пролунав другий. Потім третій. Земля щоразу ледь помітно здригалася під ногами, і дуже швидко стало зрозуміло — це не біг. Щось величезне не поспішало. Воно просто йшло сюди.

Кожен його крок був важким і впевненим. Ніби сам ліс розступався перед ним.

Я лише відкрив рота, щоб щось сказати, коли дерев'яна стіна, вирощена старим ельфом, вибухнула.

Не впала.

Саме вибухнула.

Величезні стовбури розлетілися на друзки, мов сухі гілки. Один уламок із гуркотом врізався в бар'єр, другий перелетів просто над головами охоронців, третій зніс віз разом із кіньми.

Прозорою поверхнею побігли тріщини.

Черговий стовбур продавив купол, наче той був зі скла. Він влетів усередину й ударив одного з караванників просто в груди. Людину відкинуло так далеко, що вона навіть не встигла закричати. Інших завалило уламками.

Наступної миті бар'єр розлетівся на сотні світних уламків.

Мене самого відкинуло назад. Я боляче вдарився спиною об землю й кілька секунд лише хапав ротом повітря, намагаючись зрозуміти, що сталося.

А потім побачив його.

Крізь пролом повільно заходила величезна ящірка.

Ні.

Ящір.

Слово "великий" більше не мало сенсу. Його тіло було неприродно масивним, ніби сама природа не знала, де мала б закінчитися його сила. Темна луска майже не відбивала світла, а важкі лапи залишали в землі глибокі вирви. Здавалося, повітря навколо нього рухалося повільніше, ніж мало.

Я не міг відвести погляду.

— П'ятий резонанс... — тихо промовив Грім.

Він замовк на мить.

— Ні... Шостий...

Уперше за весь час я почув у його голосі страх.

— Та щоб вас...

Ящір повільно ступив у пролом.

Його величезна голова повернулася з боку в бік. Жовті очі ковзнули по людях, по возах, по розбитому бар'єру, ніби він навіть не помічав дрібної здобичі.

Потім його погляд зупинився.

Перед ним стояв ВалРіс.

Він не відступив ані на крок.

Меч був опущений донизу, полум'я на лезі вже майже згасло після попереднього бою, але він усе одно дивився на чудовисько спокійно. Так, ніби перед ним був ще один противник, а не істота, яка одним ударом рознесла живу стіну.

Ящір нахилив голову.

На коротку мить вони просто дивилися один на одного.

Потім лапа повільно відірвалася від землі.

Вона піднімалася майже ліниво, без поспіху. Так само людина могла б занести ногу, щоб розчавити жука.

— Вал! — почувся чийсь крик.

ВалРіс навіть не поворухнувся.

Удар зірвався вниз.

Я не встиг навіть моргнути.

Удар мав розмазати його по землі.

Та в останню мить між ними врізалася темна постать.

Грім.

Він буквально врізався плечем у ВалРіса, відштовхнувши його вбік, а сам одночасно виставив перед собою величезний щит.

Лапа вдарила.

Гуркіт оглушив мене.

Спершу здалося, що щит витримав.

Всього одну мить.

Потім метал загнувся всередину, дерев'яна основа тріснула, мов суха дошка, а ноги Гріма по коліна вгрузли в землю.

Від сили удару земля розійшлася тріщинами в усі боки.

Грім захрипів.

ВалРіса відкинуло на кілька метрів. Він прокотився по землі, але майже одразу підвівся на одне коліно.

Щит остаточно не витримав.

Двоє ельфійських вартових одночасно кинулися до монстра.

Їхні мечі вдарили по суглобах лапи майже одночасно.

Один клинок просто розсипався.

Другий залишив лише тонку подряпину.

Ящір навіть не глянув на них.

Він коротко махнув хвостом.

Першого ельфа відкинуло так далеко, що він зник серед дерев. Другого лапою якою майже придавило Гріма одним помахом підкинуло в дерев'яну огорожу.

Кістки затріщали навіть крізь загальний гуркіт.

ВалРіс, важко підвівшись, схопився за меч.

З під ящира долина в крик Гріма.

— ВАЛІТЬ ЗВІДСИ! — їхні голоси перекрили навіть рев монстра. — УСІ!

І тоді лад зник.

Люди кинулися бігти хто куди. Хтось пролазив крізь вузькі проходи між деревами, хтось рубав живу стіну просто перед собою, не думаючи, чи встигне вона впасти. Вози, товар, зброя, поранені — усе втратило значення.

Бігли навіть повз тих, хто ще благав про допомогу.

Я теж хотів підвестися.

Хотів.

Але ноги не слухалися.

Вони були цілими.

Просто порожніми.

Я вперся долонями в холодну землю, намагаючись змусити себе встати, але тіло не реагувало.

Попереду хтось закричав.

Крик урвався так само швидко, як і почався.

Ящір заревів знову.

Тепер зовсім близько.

І тільки тоді я зрозумів найстрашніше.

Він не полював.

Він був абсолютно спокійний.

Він знав, що ніхто вже не втече.

Я залишався лежати на землі.

І раптом у голові промайнула одна-єдина думка.

Таких, як я... хижаки завжди доїдають останніми.