1.6 Коли ліс біжить

Колеса возів рівномірно рипіли, розмірено відраховуючи кілометри шляху. Після нічного бою це навіть заспокоювало. Ліс знову здавався звичайним. Світло, що пробивалося крізь густе листя, розганяло залишки нічної темряви, а між деревами вже чулося щебетання птахів. Якби не втоптана земля й засохла кров на нашому спорядженні, можна було б повірити, що нічого не сталося.

Ми йшли поруч із возами. Хтось мовчав, занурившись у власні думки, хтось тихо перемовлявся. Учорашній бій ніби трохи змінив кожного з нас.

— Якби мені дали ще секунду, я б його дістав, — буркнув Арон, дивлячись собі під ноги.

— Секунду? — Віттор криво посміхнувся. — Ти сам ледь не став його здобиччю.

Арон уже хотів щось відповісти, але лише невдоволено пирхнув.

— Ми ж упоралися, — сказав один із хлопців позаду.

— Не ми, — сухо відповів Віттор. — Нас урятували.

Заперечувати ніхто не став.

Тар ішов трохи осторонь. Він майже не говорив, лише час від часу дивився на власні долоні й машинально стискав пальці, ніби досі відчував поколювання після використання магії.

— Я ж... усе-таки його зупинив, — тихо промовив він.

— Зупинив, — спокійно погодився Лейвін. — І мене мало не зупинив разом із ним.

Тар лише винувато опустив голову.

Після короткої паузи Лейвін подивився на мене.

— Якби не твій бар'єр, усе могло закінчитися значно гірше.

Я лише кивнув. Сили майже відновилися, але всередині досі відчувалася дивна порожнеча після такого великого викиду мани.

Попереду, трохи віддалившись від каравану, йшли ВалРіс і Грім. Вони майже не розмовляли. Час від часу один із них зупинявся, уважно вдивлявся між дерева, прислухався, після чого вони мовчки продовжували шлях. Після нічної втечі вовків вони ні на мить не втрачали пильності.

Раптом ліворуч щось із тріском проломило густі кущі.

Я здригнувся.

Із хащів вискочив великий олень. Він летів так швидко, що копита майже не торкалися землі. Його розлогі роги тьмяно світилися блакитнуватими прожилками мани, а повітря навколо них ледь помітно тремтіло.

Олень навіть не глянув у наш бік.

Він просто тікав.

— Це... звичайний олень? — тихо запитав Арон.

— Ні, — відповів Грім.

Усього одне слово.

Олень уже зник між деревами, ніби його й не було.

Ліс знову завмер.

ВалРіс проводив його поглядом і тихо промовив:

— Він навіть не звернув на нас уваги...

Він різко обернувся до каравану.

— Усі до купи. Швидко.

Паніки не було. Після ночі люди виконували накази майже миттєво. Робітники залишали вози й сходилися ближче один до одного, охоронці займали свої місця, а ми зі стажерами без слів стали туди, де звикли стояти під час тренувань.

— Санрайсе, — коротко сказав ВалРіс. — Бар'єр. Менший. Лише для людей. Бережи ману.

— Зрозумів.

Я зробив крок уперед і розгорнув купол. Цього разу він був меншого діаметру, ніж уночі. Люди всередині стояли майже впритул один до одного, зате на підтримку бар'єра витрачалося трішки менше сил.

Старий ельф навіть не рушив із місця.

— Я не ховатимуся, — холодно промовив він.

— Ваш вибір, — байдуже відповів ВалРіс.

Минуло лише кілька секунд.

Першими з лісу вискочили вовки. За ними — двоє гоблінів із заіржавілими ножами, потім кілька кобольдів, ще якісь дрібні монстри, яких я навіть не встиг роздивитися.

Вони не нападали.

Вони тікали.

Дехто проскакував просто між нами, не звертаючи уваги на людей. Інші, натрапивши на виставлену зброю, змінювали напрямок і зникали між деревами.

— Тримати стрій! — наказав Грім.

Цього разу ніхто не кинувся вперед.

Лейвін працював спокійно й точно. Його крижані голки одна за одною врізалися в землю поруч із монстрами, змушуючи їх звертати убік.

Тар більше не поспішав. Один короткий дотик — і відразу крок назад.

Арон не втрачав голову, як учора. Він атакував лише тоді, коли був упевнений, що встигне відступити.

Навіть Віттор більше не покладався тільки на силу. Його рухи стали обережнішими, але набагато впевненішими.

Дорослі майже не втручалися.

Поки що.

Та потік істот не припинявся.

Щоразу, коли здавалося, що все закінчується, з лісу вибігали нові створіння. Повітря швидко наповнилося запахом крові, пилу й страху.

— Назад! — одночасно пролунали голоси ВалРіса й Гріма.

Ми відступили до самого бар'єра, поступаючись місцем досвідченим бійцям.

Охоронці каравану зімкнули стрій, поруч стали двоє ельфійських воїнів, а ВалРіс і Грім без жодного слова зайняли центр оборони.

Саме тоді старий ельф повільно підняв руку.

Земля здригнулася.

Прямо перед караваном із ґрунту почали стрімко виростати дерева. Молоді стовбури за лічені секунди ставали товстими, гілки перепліталися між собою, а коріння розривало землю, утворюючи суцільну живу стіну.

Монстри, що бігли попереду, різко звернули вбік, намагаючись обігнути несподівану перешкоду.

І саме тоді ліс здригнувся від реву.

Глибокого. Низького. Настільки потужного, що в грудях завібрувало повітря.

Усі завмерли.

Навіть монстри ніби на мить пришвидшили свій біг.

Я відчув, як по спині повільно пробіг холод.

Щось наближалося.

І після цього реву вже ніхто не сумнівався — вовки були лише початком.