1.4 Коли земля горить

Ми вже не намагалися ступати тихо. До табору бігли майже не розбираючи дороги. Гілки били по руках і обличчю, коріння кілька разів ледь не збило мене з ніг, але я навіть не думав зупинятися. У голові крутилися лише той слід, роздерта кора й дивний запах, від якого досі пекло в носі.

Коли між деревами знову замерехтіло світло багаття, я нарешті перевів подих. Біля возів уже стояли ВалРіс і Грім. Вони розмовляли з одним із охоронців, але, щойно помітили нас, обидва одразу замовкли.

— Що сталося? — коротко запитав ВалРіс.

Я ще не встиг нормально вдихнути.

— Ми... знайшли сліди.

Грім відразу насупився.

— Які сліди?

— Великі, — відповів Лейвін уже спокійніше. — Дуже великі. Ми таких ще не бачили. Земля втиснута так, ніби там пройшла якась величезна тварина. Кущі поламані, кора на деревах здерта високо над землею.

— І ще був запах, — додав я. — Дуже різкий. Наче щось недавно пройшло через той бік лісу.

ВалРіс уважно подивився на нас.

— Далеко?

— Недалеко від табору. Може, триста метрів.

Я на мить замовк, а потім згадав те, через що ми взагалі звернули в той бік.

— І ще... ми чули тріск. Наче хтось ламав дерева. Саме після цього ми й натрапили на слід.

ВалРіс переглянувся з Грімом. Жоден із них нічого не сказав, але вираз їхніх облич став набагато серйознішим.

— Ви більше нікого не бачили? — запитав Грім.

— Ні.

— Добре, — коротко відповів ВалРіс. — Повертайтеся до стажерів. І більше нікуди не відходьте.

Ми мовчки кивнули.

Щойно ми відійшли, ВалРіс тихо звернувся до Гріма:

— Піднімай людей. Без паніки.

Грім навіть не перепитував. Він одразу рушив між возами, неголосно роздаючи накази. Охоронці швидко міняли позиції, візників відводили ближче до центру табору, а тих, хто не міг битися, почали збирати в одному місці. З боку це виглядало так, ніби люди просто готувалися до ночівлі, але я вже розумів — вони чекали чогось іншого.

Саме тоді десь у темряві пролунав новий тріск. Цього разу значно ближче. Він був таким гучним, що його почув уже весь табір. ВалРіс повільно поклав руку на руків'я меча, а Грім лише тихо промовив:

— Почалося.

На мить мені здалося, що в лісі впало велике дерево. Потім під ногами ледь помітно здригнулася земля. Не настільки, щоб перекинулися вози чи загасло багаття, але достатньо, аби всі розмови навколо стихли самі собою.

Грім різко підняв голову. ВалРіс уже дивився в темряву, ніби чекав саме цього.

Ще один тріск. Цього разу ближче.

— Ідуть, — тихо сказав Грім.

Ніхто не перепитував. До цього моменту небойових учасників каравану уже встигли зібрати біля возів. Люди стояли щільною групою, нервово озираючись у темряву. Дехто стискав у руках ножі чи сокири, хоча всі чудово розуміли, що це радше для власного спокою, ніж для справжнього захисту.

— Санрайс, — коротко покликав ВалРіс.

Я відразу подивився на нього.

— До людей. Бар'єр.

Я лише кивнув.

Ще перед виходом із міста ми домовилися, що саме робитимемо, якщо щось станеться. У відкритому бою від мене було небагато користі, зате бар'єр міг урятувати тих, хто зовсім не вмів захищатися.

Я став перед людьми, глибоко вдихнув і випустив ману.

Прозора сфера швидко розійшлася навколо нас, проходячи крізь землю й замикаючись у повний купол. Бар'єр був значно більшим, ніж ті, які я створював на тренуваннях. У грудях одразу стало порожньо, ніби разом із маною я видихнув частину власних сил, але купол залишився нерухомим. Тепер він тримався сам.

Я сперся долонею на прозору стіну й перевів подих.

Крізь бар'єр було добре видно, як ВалРіс швидко розставив усіх по місцях. Він залишився попереду разом із Лейвіном і Таром, а Грім став трохи правіше, біля Арона й Віттора.

— Як на тренуваннях, — спокійно сказав Грім. — Якщо наказую відступити — відступаєте. Героїв серед вас немає.

Арон мовчки кивнув.

— Тар, працюй короткими дотиками, — продовжив ВалРіс. — Не виснажуй себе. Лейвіне, бий тільки тоді, коли впевнений. Не витрачай ману на кожен рух.

Обоє підтвердили, що зрозуміли.

Саме тоді між деревами майнула перша сіра постать.

За нею друга.

Потім третя.

За кілька секунд здавалося, що сам ліс рушив із місця.

Вовки бігли швидко, майже притиснувшись до землі. Великі, худі, зі скуйовдженою шерстю. Але найдивнішим було не це. Вони навіть не дивилися на людей. Ніби нас для них узагалі не існувало.

— Тримати стрій! — голосно сказав Грім.

Перший вовк різко звернув у бік ВалРіса. Тар одразу зробив крок назустріч, коротко торкнувся його плеча й миттєво відскочив. Тіло звіра сіпнулося, лапи підломилися, і він важко покотився землею, але вже наступної миті повз нього промчали ще двоє.

Лейвін різко провів рукою. Перша крижана голка пролетіла повз ціль, друга влучила в передню лапу. Шерсть навколо місця удару миттєво вкрилася інеєм. Вовк збився з кроку, але не впав. Третя голка змусила його остаточно звернути вбік.

— Назад, — коротко сказав ВалРіс.

Лейвін одразу відступив, але Тар, розвертаючись, випадково зачепив його плечем. Я побачив, як Лейвін похитнувся, і саме в цю мить з темряви вискочив ще один вовк.

Полум'я спалахнуло раніше, ніж я встиг злякатися.

Вогняний удар ВалРіса відкинув звіра просто вбік, не давши йому долетіти до хлопців.

— Живий? — коротко запитав він.

— Живий, — відповів Лейвін, швидко відновлюючи рівновагу.

Праворуч справи теж ішли не зовсім гладко. Арон захопився атакою й підійшов надто близько. Один із вовків одразу кинувся на нього, але тятива дзенькнула швидше. Стріла Гріма пробила звіра просто в стрибку, і той важко впав до ніг Арона.

— Дистанцію! — гаркнув Грім.

Арон мовчки відступив.

Віттор, обходячи тушу, перечепився й упав на коліно. Одразу кілька вовків змінили напрямок. Я навіть не встиг нічого подумати. ВалРіс уже стояв між ними. Два швидкі удари меча змусили звірів відскочити назад.