1.3 Чужі серед своїх

— Тут якось... надто тихо, — Арон потягнувся, підкинувши руки за голову. — Після тренувань Гріма це вже майже відпочинок.

— Не звикай, — буркнув Тар, підкинувши у вогонь суху гілку. — Грім за слово «відпочинок» змусив би тебе бігати до світанку.

Віттор тихо хмикнув, не відриваючи погляду від казанка.

— На майданчику хоча б знаєш, звідки прилетить удар. А тут... люди швидко забувають, що навколо дикий ліс.

— Це ти зараз нас лякаєш? — усміхнувся Арон.

— Ні. Просто кажу, що дехто занадто розслабився.

Запала коротка тиша.

— Ми ж не вперше на завданні, — озвався Лейвін.

— Не вперше, — погодився Віттор. — Але для когось це перший справжній похід.

Я відразу зрозумів, куди він веде.

— Якщо маєш щось сказати, кажи прямо, — спокійно відповів я.

Віттор нарешті підняв на мене очі.

— Добре. Я не люблю, коли поруч люди, які можуть розгубитися в небезпечний момент.

— Ти говориш так, ніби вже бачив, як я тікаю.

— Ні. Але на тренуваннях я бачив інше.

Я мовчав.

— Досі не можеш забути той випадок? — не витримав Арон.

— А мав би?

— Це було майже рік тому.

— І що? Помилки не стають меншими тільки тому, що минув час.

Лейвін повільно поставив казанок на землю.

— Тоді ніхто не постраждав.

— Так. Але я тоді майже дві години просидів у твоєму бар'єрі, поки ви думали, як мене звідти витягнути.

— А ми всі, виходить, жодного разу не помилялися? — спокійно запитав Лейвін.

Віттор нічого не відповів.

Тар лише знизав плечима.

— Мені байдуже, хто що зробив рік тому. Але коли почнеться справжній бій, часу на вагання не буде.

Його слова зависли в повітрі.

— Досить.

Голос Гріма прозвучав неголосно, але цього вистачило, щоб усі замовкли.

Він сидів трохи далі від нас, спершись спиною на колесо воза, і навіть не дивився в наш бік.

— Ви сюди прийшли не характерами мірятися. Якщо є сили сперечатися — значить, завтра можу збільшити навантаження. У моєму мішку ще знайдеться кілька навантажувальних браслетів.

Арон тихо фиркнув.

— От бачиш? Навіть тут він про тренування.

На мить біля вогню стало легше дихати, але напруження нікуди не зникло.

Я підвівся.

— Куди? — одразу запитав Грім.

— Хочу трохи пройтися. Недалеко.

Він уважно подивився на мене, потім кивнув.

— Не відходь далеко.

Я мовчки рушив убік від табору.

— Зачекай.

Я обернувся. Лейвін уже наздоганяв мене.

— Самому зараз краще не ходити.

Я лише знизав плечима, і ми разом повільно відійшли від багаття.

Я помітив, як двоє охоронців проводили нас поглядами. Один навіть трохи повернувся слідом, ніби хотів щось сказати, але лише перехопив спис зручніше й знову перевів погляд на темний ліс. Здавалося, цього вечора вони стежили не тільки за деревами, а й за кожним із нас.

Ми відійшли недалеко від табору. Світло багаття ще пробивалося крізь дерева, але голоси вже звучали приглушено. Я сперся спиною об шорсткий стовбур і кілька секунд мовчав, дивлячись кудись у темряву.

— Знаєш... — нарешті сказав я. — Інколи мені здається, що я тут зайвий.

Лейвін не відповів одразу. Він став поруч і теж сперся на дерево.

— Чому?

Я знизав плечима.

— За ці два роки всі стали сильнішими. Арон тепер рухається так швидко, що за ним важко встежити. Віттор одним ударом розколює дерев'яні манекени. Тар уже майже не помиляється зі своєю магією. Навіть ти змінився більше за всіх.

Я подивився на свої долоні.

— А я ніби топчуся на місці. Так, я навчився змінювати розмір бар'єра, краще контролювати ману, але... що це змінює? У справжньому бою я можу лише захищати когось, але мені цього мало.

Лейвін трохи усміхнувся.

— ВалРіс зараз почав би з тобою сперечатися.

— Він завжди сперечається.

— Бо ти дивишся не туди.

Я лише пирхнув.

— Тоді скажи, куди дивитися.

Лейвін на мить замислився.

— Будь-яка сила потребує цілі. Якщо не знаєш, заради чого стаєш сильнішим, то рано чи пізно почнеш сумніватися, чи варто взагалі тренуватися.

Я мовчки вислухав його.

— А якщо такої цілі немає?

Він уважно подивився на мене.

— Є.

— Яка?

— Твій батько. Ти ж шукаєш його.

Я повільно кивнув.

— Так.

— То хіба це не ціль?

Я довго не відповідав.

— Ні... Не зовсім.

Лейвін здивовано насупився.

— Чому?

Я важко видихнув.

— Бо я шукаю його не для того, щоб повернутися.

Він мовчав.

— І навіть не для того, щоб жити разом.

Я опустив погляд.

— Я просто хочу поставити йому одне питання.

— Яке?

Я кілька секунд дивився собі під ноги, перш ніж відповісти.

— Навіщо він мене залишив?

Навколо знову запала тиша.

— Навіщо він мене виховував десять років, а потім просто покинув мене.

Я стиснув кулак.

— Я не розумію чому.

Лейвін не перебивав.

— Два роки я думаю тільки про це. Мені не потрібні вибачення. Не потрібно, щоб він повернувся. Я просто хочу почути відповідь.

Я сумно всміхнувся.

— І коли я її почую... навіть не знаю, що робитиму далі.

Лейвін кілька секунд мовчав.

— А в мене є відповідь.

Я здивовано подивився на нього.

— На що?

— На питання, для чого я хочу стати сильнішим.

Він перевів погляд угору, на кам'яну стелю, якої майже не було видно крізь темряву.

— Батько ще в дитинстві розповідав мені, що десь існує вихід із підземелля.

Я насупився.

— Вихід?

— Так. Він казав, що колись люди жили не під кам'яною стелею. Над ними було небо. А вдень усе освітлювало сонце.

Я тихо повторив:

— Сонце...

— Він показував мені старі записи й малюнки. Казав, що це зовсім інше світло. Тепле. Живе. Таке, яке неможливо створити магією.

Я слухав, не перебиваючи.

— Не знаю, чи це правда, — продовжив він. — Але якщо хоча б половина цих історій реальна... я хочу побачити його власними очима.