1.2 Сліди що втекли з лісу

Другий день шляху.

Караван рухався рівним темпом уже кілька годин. Чотири вози з товарами їхали попереду, за ними — три карети, а охорона трималася по обидва боки дороги. Ельфи майже не розмовляли.

Двоє молодших мовчки йшли біля карети. З вигляду вони нагадували досвідчених бійців. Можливо, так воно і було. Ельфи жили набагато довше за людей, тому, хоч і виглядали молодими, кожному з них, мабуть, було вже понад сорок років.

У самій кареті сидів старий ельф у зеленій накидці, поклавши руки на дерев'яний посох.

Я чув, як трохи попереду перемовлялися ВалРіс із Грімом.

— Як думаєш, ще довго? — невдоволено буркнув Грім.

— Якщо підемо таким темпом — днів п'ять, — спокійно відповів ВалРіс. — Якщо, звісно, нічого не станеться.

— Тоді не подобається мені це «якщо».

Вал нічого не відповів одразу. Я бачив, як його погляд ковзнув по стажерах, ніби він щось підраховував.

— Двоє з п'ятьох пройшли  другий резонанс.

— Санрайс і Лейвін?

— Так.

Грім фиркнув.

— Дворяни якісь повільні.

— Справа не в походженні, — спокійно заперечив Вал. — Вони просто більше працювали. Але загальний темп усе одно низький. Від нас чекали кращих результатів.

Він замовк і перевів погляд на карету ельфів.

— Мене більше хвилює не це.

— А що?

— Вони.

— Ельфи?

— Від самого ранку насторожені.

Грім теж подивився вперед.

— Може, просто не довіряють людям.

— Можливо. А може, знають щось, чого не знаємо ми.

Я мимоволі перевів погляд на карету з старим ельфом. Той навіть не обернувся, але чомусь здалося, ніби він почув кожне слово.

Ми мовчки рушили далі.

Після двох днів шляху дорога, що весь цей час тягнулася вздовж річки, нарешті звернула вбік і повела нас до лісу.

Чим ближче караван підходив до ліс, тим важчим ставало повітря. Я не міг пояснити це відчуття, але щось тут було неправильним. Ліс виглядав звичайним, однак усередині не полишало дивне відчуття, ніби сама дорога веде нас туди, куди не варто було заходити.

З часом на дорозі почали з'являтися сліди. Вони були різні, від маленьких на які б ніхто не звернув увагу до великого відбитка біля якого Валріс стояв деякий час.

Я йшов ближче до возів. Не тому, що боявся. Просто поруч із ними було спокійніше. Скрип коліс, фиркання коней, запах деревини й мішків із зерном нагадували, що світ усе ще звичайний. Що ми досі просто караван, який їде до наступного міста.

— Не сутулься, — кинув мені Грім, проходячи повз.

Я машинально випрямився.

— Я й не сутулюсь.

— Плечі кажуть інше. Якщо почнеться бійка, затиснешся — впадеш першим.

Він навіть не сповільнив кроку. Його обладунок, як завжди, був ретельно начищений, хоча подряпин на ньому ставало дедалі більше. Колись він сказав, що чистить броню не через любов до порядку. Просто так легше побачити нову тріщину, поки вона не стала смертельною.

Попереду голосно засміявся Арон. Сміх вийшов неприродним, занадто гучним для такого місця.

— Тихіше, — одразу огризнувся Віттор. — Це тобі не тренувальний майданчик.

— А що? Уже й посміятися не можна?

— Краще дивись під ноги.

Ніхто більше не підтримав розмову.

За ці два роки ми так і не стали справжньою командою. Просто навчилися терпіти одне одного. Арон і Віттор трималися разом із Таром. Ми з Лейвіном майже завжди йшли окремо. Ніхто цього не обговорював, але всі давно звикли.

Я іноді чув уривки чужих розмов.

— ...не розумію, навіщо він тут...

— ...бар'єр — це добре, але користі в ближньому бою...

— ...ВалРіс просто його тягне...

Ображатися вже не хотілося. Частково вони мали рацію. Якби не ВалРіс, мене б тут не було.

Раптом попереду здійнялася рука.

Караван зупинився майже миттєво. Навіть коні насторожено завмерли.

ВалРіс присів біля дороги й уважно розглядав землю.

— Сліди, — тихо сказав він.

До нього одразу підійшов Грім.

— Скільки?

— Не порахую.

— Великі?

— Різні.

ВалРіс провів пальцями по вологому ґрунту, потім перевів погляд далі дорогою.

— Вони не полювали. Вони тікали.

По спині пробіг холодок.

— Тікали від чого? — запитав Грім.

— Оце мене й турбує.

Він підвівся.

— Попереду густий ліс. Якщо нас притиснуть усередині, каравану буде ніде розвернутися. Ми втратимо головну перевагу.

У цей момент дверцята передньої карети тихо відчинилися.

Старий ельф неквапливо спустився на землю, сперся на свій дерев'яний посох і підійшов до слідів. Посох ледь торкнувся дороги, і мені здалося, ніби саме повітря навколо стало важчим.

— Ми й так запізнюємося, — спокійно промовив він. — Обхід забере щонайменше на три дні довше.

ВалРіс не відводив від нього погляду.

— Якщо ці сліди залишили втікачі, то попереду може бути щось значно небезпечніше.

Старий уважно подивився на відбитки лап.

— Найімовірніше, їх вигнав вожак цієї частини лісу. Таке трапляється. Дорога добре втоптана. Каравани проходять тут регулярно.

— А якщо він вижене когось ще саме тоді, коли ми будемо поруч?

Ельф кілька секунд мовчав.

— Тоді ми дізнаємося про це дуже швидко.

Він розвернувся й спокійно рушив до карети, навіть не чекаючи відповіді.

ВалРіс важко видихнув.

Вони з Грімом лише переглянулися й коротко кивнули один одному. Жодних наказів не пролунало, але майже одразу охоронці змінили побудову. Вози збилися щільніше, вершники під'їхали ближче до карет, а нас, стажерів, непомітно почали відтісняти до середини каравану.

Ніхто нічого не пояснював.

Та пояснення вже були не потрібні.

Навіть Арон перестав жартувати.

Навіть Віттор замовк.

Повітря навколо стало густим, ніби сам ліс затамував подих і чекав, коли ми зробимо наступний крок.

Коли почало сутеніти, ВалРіс наказав зупинятися на привал. Робітники швидко звели вози колом, коней відвели трохи вбік, а посередині розпалили велике багаття. Незабаром навколо нього вже сиділи візники й охоронці, тихо перемовляючись між собою. Хтось розігрівав вечерю, хтось лагодив спорядження, ніби це був звичайний вечір. Лише ельфи не покидали своєї карети. Старий навіть не вийшов назовні.