0.5 Розмова в коридорі

Я прокинувся від незвичної тиші. Вперше за довгий час мене розбудив не біль, не кошмар і не чийсь крик. Я просто відкрив очі й кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у дерев'яну стелю. Повітря було теплим і пахло свіжою деревиною, сушеними травами та їжею. З вузького вікна лилося м'яке білувате світло, яке давало сяйливе коріння над континентом. Поруч із ліжком стояв невеликий стіл із глиняним глечиком, складеними бинтами й акуратно покладеним рушником. Після холодної печери ця кімната здавалася майже розкішною. Я повільно сів, потер шию й лише тепер зрозумів, що тіло майже не болить. Залишилася тільки дивна слабкість, ніби після довгої хвороби.

Спогади почали повертатися один за одним. Гобліни. Скелет, що впав на мене. Бар'єр. Чоловік із мечем. Жінка... Я швидко прогнав цю думку. Перед очима знову промайнув той момент, і в грудях неприємно стиснулося. Хотілося думати про щось інше. Я тихо видихнув і вже збирався встати, коли почув приглушені голоси за дверима. Спочатку я не звернув уваги, але за мить почув знайомий голос Ріса. Цікавість перемогла. Я обережно спустив ноги на підлогу, навшпиньки підійшов до дверей і притулився вухом до дерева.

— Кажу тобі, ВалРіс, питання не в хлопцеві, — говорив незнайомий чоловік із низьким басом. — Другого ми вже віддали до міського притулку. Його оглянули цілителі, нічого серйозного не знайшли. За кілька днів він навіть не згадає про печеру. А ось із цим... усе складніше.

— Чому? — спокійно запитав Ріс.

— Бо він пробудився.

— І?

— Не роби вигляд, ніби не розумієш.

Запала коротка тиша.

— Для Гільдії він замалий. До Вежі його не приймуть. Альянс дітей теж не бере. Повернути його до притулку... після всього, що сталося, рука не піднімається. Але й залишити просто так я не можу.

У мене всередині все похололо.

Вони говорили про мене.

Я машинально стиснув кулаки. Якщо мене повернуть назад... ні. Я не можу. Я сам утік звідти. Не тому, що в притулку було погано, а тому, що не міг сидіти й чекати. Мені треба знайти батька. Це було єдине, про що я думав, відколи він мене покинув. Але тепер... тепер усе змінилося. Учора я вперше побачив справжню магію. Учора я сам її створив, хоч і не розумів як. А поруч опинилася людина, яка, можливо, здатна навчити мене користуватися цією силою. Якщо зараз мене відправлять назад до притулку, я знову залишуся ні з чим. Ні без відповідей, ні без сили, ні без шансу знайти батька. Я не можу цього допустити. Якщо доля нарешті простягнула мені руку, я маю вхопитися за неї й не відпускати.

— До речі... — голос незнайомця став спокійнішим. — Раз ми вже про це заговорили... мені все ще потрібен наставник.

— Ні.

Відповідь пролунала настільки швидко, що я мало не засміявся.

— Я ще навіть не встиг пояснити.

— І не треба.

— От через це я й не люблю з тобою домовлятися.

— Зате швидко.

— Це не швидко. Це нахабство.

Кілька секунд за дверима було тихо, а потім пролунав знайомий теплий голос.

— Можеш домовлятися зі мною.

Я здригнувся.

Знову голос змінився.

— От бачиш! — невдоволено видихнув чоловік. — За стільки років я так і не звик до цього. Ніколи не любив, коли ви міняєтеся просто посеред розмови.

— А мені здається, ти вже звик.

— Ні.

— Брешеш.

— Не брешу. Просто щоразу здається, ніби переді мною вже інша людина.

— Так і є.

— Не починай...

Я мимоволі посміхнувся. Учора ввечері мені було страшно дивитися, як Вал і Ріс сперечаються між собою. Тепер же це виглядало майже звично. Незнайомець, схоже, теж давно перестав дивуватися, хоча бурчав так, ніби це його дратувало.

— Гаразд, повернемося до справи, — сказав він. — Мені потрібен наставник для нової навчальної групи.

— Ні.

— Вал...

— Я серйозно.

— І я серйозно. Послухай до кінця. Четверо дворян уже третій місяць надсилають листи. Хочуть, щоб їхніх дітей почали готувати до вступу в Гільдію. Якщо ми знову відмовимо, вони підуть до Вежі, а я не хочу ще раз слухати, як вони вихваляються, що забрали в нас перспективних магів.

— Це твої проблеми.

— Саме тому я й намагаюся зробити їх нашими.

Я почув тихий сміх Ріса.

— Гарна спроба.

— Я ще не закінчив.

— Уже шкодую.

— П'ятеро дітей. Двоє зі здібностями, троє дворян, якщо ти погодишся тоді може ще декілька знайдемо. Вони будуть формально — стажери. Насправді — підготовча група. Їм потрібені наставники, які однаково добре володіє і мечем, і магією.

— Таких вистачає.

— Таких, які погодяться возитися з дітьми, — ні.

Запала довга тиша.

— І що я отримаю?

— О, нарешті ми почали торгуватися.

— Не тіш себе.

— Тимчасово станеш наставником. Так, золотий ранг доведеться замінити на срібний, але лише на час існування групи. Після випуску його повернуть автоматично. Гільдія бере на себе житло, харчування дітей і всі витрати на навчання. Крім того, родини дворян окремо оплачуватимуть підготовку.

— Скільки?

— Зможу вибити по 3 золотих за групове заняття, і по 5 срібних за те що треба дивитися за їхніми тренуваннями.

— Мало.

— Вал, не нахабній.

— Це сказав чоловік, який щойно намагався всучити мені п'ятьох дітей.

— Чотири...

— П'ять за груповий урок, а няньку ще пошукай...

— Ти грабіжник.

— Найманець.

Я ледь стримав сміх.

— Одне одному не заважає.

Чомусь глава Гільдії зовсім не був схожий на людину, яку я собі уявляв. У книгах керівники великих організацій завжди були суворими, холодними й говорили так, ніби кожне слово вирішувало долю світу. Цей же сперечався з ВалРісом, мов зі старим другом.

— Добре, п'ять, — важко видихнув він. Але може подумаєш про нагляд.

— Зараз взагалі відмовлюсь

Валріс нахмурив брови.

— Отже, погоджуєшся?

— За однієї умови.

— Якої?

— Санрайс навчатиметься разом із ними.

Кілька секунд панувала тиша.

Потім чоловік тихо засміявся.