Том 1. Глава 3. Вогонь і сталь

Бар'єр тріщав просто перед моїми очима. З кожним ударом величезної дубини зеленувата поверхня вкривалася новими тріщинами, а всередині все стискалося від страху. Здавалося, ще один удар — і все закінчиться. Я вже не міг перестати кричати. Не знав, від болю це чи від жаху. А потім усе стихло.

Щось зі свистом промайнуло перед очима. Голова великого гобліна відлетіла вбік і, глухо вдарившись об каміння, покотилася по підлозі. Його тіло ще кілька разів сіпнулося, після чого важко впало просто на купу кісток. Я навіть не одразу зрозумів, що сталося.

За ним стояв чоловік. Високий, у темному плащі, з довгим мечем у руці. З клинка повільно стікала чорна кров. Він спокійно озирнувся довкола, ніби бачив такі місця вже сотні разів.

— Ну й діра... — тихо пробурмотів він. — Знав, що завдання буде неприємним, але не настільки.

Його погляд ковзнув по печері. По кістках. По мені. По жінці, яка сиділа в кутку, притиснувши до себе дітей. І раптом він завмер.

Я не розумів чому, але він довго дивився саме на її живіт.

Його обличчя залишалося абсолютно спокійним, хоча в очах щось змінилося.

— Отже, вже пізно... — тихо сказав він сам до себе.

Він повільно підійшов ближче.

— Хто це зробив?

Жінка навіть не відповіла. Вона лише перевела погляд на мертве тіло великого гобліна й розридалася ще сильніше.

Чоловік важко зітхнув.

— Ясно...

Він обережно взяв одного з дітей на руки. Малий одразу почав плакати, але чоловік ледь вдарив його по шиї.

Дитина миттєво заснула.

— Хоч його ще можна врятувати...

Жінка простягнула руки вперед, ніби благала повернути сина.

— Будь ласка... не...

Вона не договорила.

Меч блиснув лише раз.

Усе закінчилося так швидко, що я навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

Мене охопив новий страх.

Чоловік підійшов до бар'єра й поклав долоню на зеленувату поверхню.

— Цікаво...

Від його дотику бар'єр тихо задзвенів. Потім по ньому побігли тріщини, зовсім не схожі на ті, що залишала дубина гобліна. За кілька секунд купол розсипався зеленими уламками, каче хтось розбис вікно

Скелет, який увесь цей час лежав на мені, важко впав набік.

Я навіть не поворухнувся.

Усе тіло тремтіло.

— Он як... — чоловік присів поруч. — Везучий ти. Якби я запізнився хоча б на хвилину, зараз був би серед цих кісток.

Я дивився на нього, але не міг вимовити жодного слова.

Він уважно оглянув мене.

— Як тебе звати?

— С... Санрайс...

— Скільки років?

— Десять...

— Як ти тут опинився?

Я мовчав кілька секунд, намагаючись згадати все по порядку.

— Я... утік... З притулку... Потім... заблукав у лісі... Знепритомнів... А коли прокинувся... мене вже несли гобліни...

Він мовчки слухав.

— Батьки?

Я опустив голову.

— Батько... залишив мене...

Чоловік нічого не відповів.

Лише важко видихнув.

— Зрозуміло.

Він торкнувся моєї шиї.

— Поспи. Так буде легше.

Я хотів ще щось сказати, але повіки стали важкими. Світ почав розпливатися.

Останнє, що я побачив, — чоловік підійшов до великого гобліна та почав різати його.

Деякий час пораючись в трупі гобліна він дістав невеликий блискучий камінь, після чого перейшов до каменя який стояв на виступі печери та освічував її.

Сховавши обидва в мішечок він взяв мене та другого хлопця і рушив до виходу.

Перед самим виходом чоловік раптом зупинився.

— Тепер моя черга...

Його голос став іншим. Вираз обличчя також змінився.

— Скільки ще ти збираєшся дивитися на це спокійно? — пролунав той самий голос, але вже зовсім з іншою інтонацією. — Вони не заслуговують легкої смерті.

На долоні чоловіка спалахнув вогонь.

Полум'я швидко перетворилося на величезний потік і ринуло вглиб печери. Почулися пронизливі крики гоблінів. Вогонь поглинав усе на своєму шляху — дерев'яні загорожі, старі кістки, тіла чудовиськ, навіть каміння починало червоніти від жару.

— Цього разу не втечете...

Коли ми вийшли назовні, позаду залишилася лише палаюча паща печери. Чорний дим здіймався високо в нічне небо, а крики всередині поступово стихали.

— Знову перестарався... — спокійно сказав уже зовсім інший голос.

— Зате жоден не вижив.

— Ідіот...

— Сам такий.

***

Я прокинувся від запаху диму. Легені неприємно пекли, ніби я надихався гарячого попелу. Повільно розплющив очі й побачив над собою гілки дерев які передавалися від контрасту нічної темряви і багаття. Неподалік сидів той самий чоловік із печери. Він спокійно протирав меч шматком старої тканини, ніби нічого особливого не сталося. Поряд лежала фляга з водою, невеликий мішок і загорнутий у тканину хліб. Здавалося, він зовсім не хвилювався, що поруч із ним лежать двоє дітей, яких він щойно витягнув із лігва гоблінів.

Я сів, відчуваючи слабкість у всьому тілі. Голова ще трохи паморочилася, але пам'ять почала повертатися. Спочатку уривками, потім усе чіткіше. Печера... кістки... скелет, що впав на мене... зелений бар'єр... великий гоблін... Потім цей чоловік. У самій печері я майже нічого не розумів. Усе змішалося в суцільний страх. Але зараз, коли серце вже не калатало так шалено, я раптом згадав один момент дуже чітко. Жінка простягнула до нього руки. Благала. А він... просто вбив її.

Від цієї думки всередині знову закипіла злість.

— Чому ти це зробив?

Чоловік здригнувся, від зосередженості на мечі він не зрозумів що я вже прокинувся.

Він навіть не обернувся. Ще кілька разів провів тканиною по лезу, ніби перевіряючи, чи не залишилося на ньому крові, і тільки після цього спокійно запитав:

— Про що саме?

— Та жінка... — слова самі вирвалися назовні. — Навіщо ти її вбив?

Він на кілька секунд завмер, ніби згадував, про кого саме я говорю, а потім спокійно відклав меч.

— Бо так було потрібно.

Його відповідь тільки сильніше мене розлютила.
— Ні! Це неправильно!