Том 1. Глава 2. Бар'єр

Я біг.

Темрява лісу стискалася навколо мене. Гілки дряпали обличчя, хльостали по руках, коріння раз за разом чіплялося за ноги. Я майже нічого не бачив, але не зупинявся. Серце шалено калатало, легені горіли, кожен вдих різав груди, та страх гнав мене вперед швидше, ніж будь-яка сила.

І раптом земля зникла з-під моїх ніг. Я перечепився об корінь і всім тілом полетів уперед. Волога трава пом'якшила удар, але повітря все одно вибило з грудей. Перед очима лише на мить промайнуло темне небо між верхівками дерев... а потім усе поглинула темрява.

***

Я отямився від різкого болю.

Моє тіло безвольно гойдалося. Мене тягнули за руки й ноги. Коли я насилу розплющив очі, світ ще довго розпливався переді мною, поки нарешті не почав набувати чітких обрисів.

Наді мною нависли три зеленкуваті пики.

Гобліни.

Криві, горбаті, з довгими руками й жовтими іклами. Вони гарчали один на одного незрозумілою мовою, час від часу смикаючи мене так, ніби я був звичайним мішком.

— Пусти!.. — прохрипів я.

Один із них одразу вдарив мене кулаком у живіт.

Повітря вирвалося з легенів. Перед очима спалахнули білі плями, а в роті з'явився металевий присмак крові.

Інший сильніше затягнув мотузку на моїх зап'ястях. Вона врізалася в шкіру так глибоко, що пальці майже перестали слухатися.

Я стиснув зуби.

Кричати було марно.

Я почав повільно ворушити руками, намагаючись хоча б трохи послабити вузол. Мотузка дряпала шкіру до крові, але я не зупинявся. Ще трохи... ще...

Раптом одна петля зсунулася.

Я майже не повірив.

Ще один різкий рух...

І права рука звільнилася.

Я не думав.

Одразу щосили вдарив ногою найближчого гобліна в груди.

Він заверещав і перекинувся назад. Я рвонув убік, остаточно висмикнув другу руку з мотузки й кинувся бігти.

Позаду здійнявся вереск.

Гобліни помітили втечу.

Я мчав вузьким кам'яним коридором.

Тільки тепер зрозумів, що знаходжуся всередині печери. Сирі стіни місцями звужували прохід, холодна вода крапала зі стелі, а слизьке каміння постійно вислизало з-під ніг.

Позаду швидко наближався тупіт.

Гобліни бігали значно швидше, ніж я.

«Швидше... ще трохи...»

Попереду з'явилося слабке світло.

Вихід.

Я вже бачив нічне небо.

Ще кілька кроків...

Бам!

Щось важке з усієї сили врізалося мені в потилицю.

Світ перевернувся.

Я впав на коліна, а потім обличчям на холодний камінь.

Крізь темніючий зір я ще встиг побачити гобліна, який тримав у руках товсту дерев'яну палицю.

Він огидно посміхався.

Після цього настала темрява.

***

Не знаю, скільки часу минуло.

Коли я знову відкрив очі, усе тіло боліло.

Холодне каміння впивалося в спину, а в повітрі стояв такий сморід, що мене мало не знудило.

Я повільно підвів голову.

Це була велика печера.

Низька стеля губилася в темряві, нерівні стіни були всі в тріщинах, а єдиним джерелом світла служив невеликий синюватий камінь, втиснутий у кам'яний виступ. Його тьмяне світло ледве дозволяло щось роздивитися.

І саме тоді я зрозумів, звідки цей запах.

Кістки.

Вони були всюди.

Людські черепи, поламані ребра, розкидані руки, ноги... навіть маленькі дитячі скелети.

У мене перехопило подих.

Я повільно піднявся...

...і побачив у дальньому кутку жінку.

Вона сиділа, притиснувшись спиною до стіни й обіймаючи величезний живіт. Одяг був майже розірваний, усе тіло вкрите синцями. Поруч до неї притискалися двоє маленьких дітей. Вони мовчали. Навіть не плакали.

Лише дивилися порожніми очима.

— Ні... — ледь вимовив я.

Я зробив крок назад.

За спиною щось сухо хруснуло.

Я різко обернувся.

На стіні висів людський скелет, прив'язаний старою мотузкою.

Саме в цей момент вона не витримала.

Кістяк зірвався просто на мене.

— А-а-а!!

Я впав на спину, намагаючись скинути з себе холодні кістки. Череп ударився мені в груди, порожні очниці дивилися прямо в обличчя, а ребра розсипалися по руках.

Я відчайдушно відштовхував їх, але від страху мені здавалося, ніби вони самі чіпляються за мене.

Сльози самі покотилися по щоках.

Я більше не міг думати.

Хотілося лише, щоб це закінчилося...

І саме тоді всередині мене щось обірвалося.

Наче розпечене залізо пройшло крізь груди, пробиваючи серце. Біль був таким сильним, що я навіть перестав кричати. Здавалося, кожна кістка в моєму тілі тріщить, а кров перетворюється на вогонь.

Я міцно заплющив очі.

«Не хочу...»

«Не хочу помирати...»

«Будь ласка...»

Раптом усе стихло.

Навколо мене ніби згустилося повітря. Я відчув, як щось виривається зсередини, проходить крізь груди, руки, усе тіло й розтікається навколо.

Коли я розплющив очі, навколо мене вже стояла прозора зеленувата оболонка.

Вона була схожа на скло, але водночас зовсім не нагадувала його.

Я не розумів, що сталося.

Не розумів, що це таке.

Навіть не одразу помітив, що скелет, який упав на мене, нікуди не зник.

Його кістки так само лежали поруч, а череп дивився просто мені в очі.

Я ще сильніше стиснувся в клубок, обхопив коліна руками й заплакав.

Мої схлипи дивно відбивалися від прозорих стін. Наче я сидів усередині великого дзвона.

Через кілька секунд біля входу почувся тупіт.

Один із гоблінів обережно підійшов ближче. Він нахилив голову, з цікавістю простягнув руку й торкнувся прозорої стіни.

Глухий удар.

Потвора здивовано гаркнула й постукала ще раз.

Потім замахнулася дерев'яною палицею.

Бах!

Бар'єр здригнувся, але навіть не тріснув.

Гоблін розлючено заверещав.

До нього підбігли ще двоє.

Вони почали бити по бар'єру один за одним. Палиці глухо врізалися в прозору поверхню, але вона лише ледь тремтіла.

Я сидів нерухомо.

Навіть не думав тікати.

Мені було страшно навіть поворухнутися.