Том 1. Глава 1. Пробудження і втеча

Я повільно розплющив очі.

Наді мною була темна дерев'яна стеля. Місцями дошки почорніли від часу й диму, а між ними виднілися вузькі щілини, крізь які пробивалося тьмяне ранкове світло.

Голова важко гуділа. У роті пересохло, а руки й ноги були такими важкими, ніби я цілий день тягав каміння.

Десь надворі лунав дитячий сміх. Хтось бігав, сперечався, голосно кликав друзів. Життя тривало, але я не розумів, де опинився.

Я повільно сів на вузькому дерев'яному ліжку. Старий матрац тихо рипнув під моєю вагою.

Останнє, що пам'ятаю...

Віз.

Батько.

Дивний запах.

Потім — темрява.

Я різко відкинув ковдру й підвівся. Ноги трохи підкошувалися, але втримали мене.

Кімната була невеликою. Два ліжка стояли в протилежних кутках. Біля єдиного маленького вікна лежала купка старого одягу, а під дерев'яним столом були складені два пошарпані матраци й подушки. Схоже, хтось спав просто на підлозі.

Я перевів погляд на двері. Старі, перекошені, вони виглядали так, ніби могли розсипатися від найменшого пориву вітру.

Я вийшов у коридор.

Повітря було прохолодним. Переді мною тягнувся довгий вузький коридор із десятками дверей. Деякі виглядали навіть гірше за ті, з яких щойно вийшов я. Старі дошки тихо поскрипували під ногами, а звідкись попереду тягнувся запах вареного супу.

У дальньому кутку я помітив широкий прохід без дверей, ніби їх колись просто вибили. Саме звідти, мабуть, і долинав запах.

Проходячи повз одні двері, я почув тихий дитячий плач.

Зупинився.

Підніс руку.

Хотів постукати.

Але так і не наважився.

Сам не знаю чому.

Лише важко видихнув і пішов далі.

Пройшовши до проходу, я побачив велику кам'яну піч. На ній кипіла чорна каструля, з-під кришки здіймалася пара. Поряд на полиці стояли глиняні миски й дерев'яні ложки, а біля вікна висіли пучки сушених трав.

За кухнею починалася невелика їдальня. Кілька довгих столів, дерев'яні лавки, майже порожнє приміщення.

Поруч метушилася повна жінка в чистому фартусі.

Помітивши мене, вона одразу усміхнулася.

— О, прокинувся. Добре спав?

Я лише мовчки дивився на неї.

— Ходімо. Сідай. Напевно, зголоднів.

Вона посадила мене за довгий дерев'яний стіл і поставила переді мною глиняну миску.

У супі плавало лише кілька крупинок і маленький шматочок моркви.

Їсти хотілося так сильно, що шлунок сам нагадав про себе.

Але спочатку...

— Де мій батько?

Жінка ненадовго замовкла.

Потім присіла навпроти.

— Він залишив тебе тут.

Я мовчав.

— Сказав, що так буде краще. Тут у тебе буде їжа, тепле ліжко, інші діти. Згодом знайдеш друзів.

Краще...

Для кого?

— Він повернеться?

Жінка повільно похитала головою.

— Не знаю.

Вона на мить замислилася.

— Перед тим як піти, він сказав щось дивне... Здається, говорив, що вирушає за межі рівня.

За межі рівня...

Ці слова ніби зачепили щось у пам'яті.

Я вже чув їх.

Колись.

Але не міг згадати де.

— А де це?

— Не знаю, — відповіла вона. — І, чесно кажучи, навіть не уявляю.

Я опустив очі в миску.

Суп був гарячим, але майже без смаку.

Перед очима стояло лише вчорашнє багаття.

Батько.

Його історія.

І останні слова, які я так і не почув.

Я мовчки підвівся й повернувся до кімнати.

Жінка ще щось говорила мені вслід, але я вже не слухав.

Вечір прийшов швидко.

Перший вечір без батька.

Коли надворі почало темніти, до кімнати забігли ще троє хлопців. Вони голосно сміялися й штовхали один одного, але після крику жінки миттєво стихли.

— Нового сьогодні не чіпати! Усім спати!

Хлопці мовчки полягали на свої місця.

Тієї ночі я довго не міг заснути.

Троє хлопців уже спали. Двоє — на матрацах під столом, ще один — на другому ліжку. Хтось тихо сопів, інший час від часу перевертався з боку на бік.

З коридору долинали голоси.

Спочатку тихі.

Потім жінка почала сваритися з якимось чоловіком.

Я не міг розібрати слів, але її голос уже не був таким добрим, як удень.

Я лежав і дивився в стелю.

«Я не хочу залишатися тут.»

«Мені треба знайти батька.»

Коли все стихло, я обережно підвівся.

Тихо відчинив двері.

Навшпиньки пройшов коридором.

Біля кухні випадково зазирнув усередину.

Жінка сиділа за столом.

Перед нею лежала купка срібних і мідних монет.

Вона повільно перераховувала їх, щось бурмочучи собі під ніс. Час від часу відкладала кілька монет у маленький мішечок.

Поряд лежав пожовклий список із десятками імен.

Деякі були акуратно перекреслені.

Я не знав, що це означає.

Але по спині пробіг холодок.

Раптом вона відкинулася на спинку стільця й важко зітхнула.

— Добре хоч за цього заплатили більше... Може, завтра ще двох вдасться продати.

Її голос звучав зовсім інакше.

Грубим.

Байдужим.

Наче вона говорила не про дітей.

Я завмер.

Вона думала, що її ніхто не чує.

А може, їй було просто байдуже.

Я зрозумів лише одне.

Тут залишатися не можна.

Я тихо вийшов надвір.

Переліз через старий дерев'яний паркан.

Нічне повітря було холодним і сирим.

Попереду простягалися бідні квартали міста. Позаду за притулком височіла кам'яна стіна міста, за останніми ледь стоявшими будинками виднілися поля й темний ліс.

Я озирнувся лише один раз.

У будинку залишалися тепле ліжко й гаряча їжа.

Але я не знав, скільки ще часу мине, перш ніж і мене комусь продадуть.

Я глибоко вдихнув...

І побіг уперед.