Глава 1: Струни, затягнуті в темряві

Глава 1: Струни, затягнуті в темряві

Копіювати

Яків не потребував світла. Світло лише заважало, спотворюючи відчуття. Його робочий кабінет, висічений глибоко у скелі під будинком Майстра Абрама, був наповнений лише запахом спирту, опіуму та густої, теплої олії, якою він щогодини змащував долоні. Ця олія, суміш китового жиру та трав, що ростуть на вершинах ущелини, робила його шкіру настільки чутливою, що він міг відчути пульсацію крові в найтоншій капілярній судині.

На столі, накритому грубою тканиною, лежав пацієнт. Чоловік, що постраждав від «німоти тіла» — паралічу нижніх кінцівок, спричиненого, за офіційною версією, падінням. Яків знав, що справжня причина — раптовий гучний звук, можливо, падіння інструмента в сусідній майстерні, що спричинив мікротріщину в хребті та розрив нервових волокон. Це була звичайна хвороба Камінь-Ущелини.

«Тіло – це лютня, Якове. І нерви – це її струни. Якщо струна порвана, інструмент німий. Якщо струна перетягнута, інструмент кричить від болю», — часто повторював Майстер Абрам. Але Яків відчував щось більше. Коли його пальці, оснащені срібними голками, торкалися розірваного нервового вузла, він відчував, як його власний ритм серця зливається з ритмом пацієнта. Це був Резонанс. Це виснажувало його, змушуючи проживати миттєві спалахи чужого болю, але давало йому неперевершену точність.

«Тримай дихання», — прошепотів Яків, його голос був ледь чутним, щоб не викликати небажаних вібрацій. Він взяв найтоншу голку, виготовлену зі срібла і заточену риб’ячою кісткою. Нитка була майже невидимою — кінське волосся, просочене спеціальним розчином для міцності. Його пальці, працюючи як незалежні живі організми, акуратно підхопили два кінці нерва. Це вимагало абсолютної концентрації; найменший рух, найменший сумнів, і нерв буде остаточно пошкоджений.

Він зробив перший стібок. Це був вузол-«замок», винайдений ще першими Ткачами, що гарантував, що тканина не розійдеться. У цей момент Резонанс посилився. Яків відчув, як по тілу пацієнта пробігла хвиля електричного струму, а потім – спокій. Нерв був зшитий, шлях відновлено.

Але саме після цього наступала та дивна частина, яка турбувала Якова останні півроку. Закінчивши, він завжди прошивав ще один, особливий, вузол на певному нервовому перехресті. Майстер Абрам наполягав, що це «запобіжник» від рецидиву. Проте Яків відчував, що цей вузол не просто лікував. Він був контрольною точкою. Він відчував, що коли він затягує цей вузол, він не просто з’єднує тканини, а програмує свідомість. Він створює ідеальний, бездоганний «струнний» настрій, який вже не здатен до сумніву чи опору. Пацієнти, яких він вилікував, ставали надзвичайно слухняними, їхні рухи були синхронними, а голоси — рівними та безбарвними. Вони ставали ідеальними громадянами для Правителя міста.

Він затягнув останній вузол. Відчуття було неприємним — немов він не зашив струну, а натягнув її до критичної межі. Яків витер олію з обличчя і відчув, як у тиші кабінету щось змінилося. Це був не звук кроків, а зміна в акустиці приміщення. Хтось наближався, і цей хтось ішов не з обережністю, а з дивовижною, майже болючою точністю. Кроки були такі легкі, що могли належати лише одній людині в місті — Марті, дівчині з нижнього міста, чиї кістки були настільки крихкі, що вона чула, як тріщить лід у склянці на іншому кінці кварталу. Вона не приходила лікуватися. Вона приходила з попередженням.