Абаддон

Коли доктор Шапіро вибрався з гелікоптеру, полярне сяйво вже поширилося в нічному небі. Його свічення здавалося майже живим; яскраво-зелені текстури на тлі зірок, немов танцюючи, йшли кудись далеко за обрій. Шапіро подивився вгору і трохи посміхнувся; останній раз він спостерігав таку небесну красу років двадцять тому; здавалося, це було десь у минулому житті. Він стомлено зітхнув, але в його очах був блиск, який зазвичай буває у невтомних дослідників. Біля гелікоптерного майданчика антарктичної станції «Конкордія» на доктора вже чекали начальник експедиції Фостер – велетень із мужнім обличчям, кущистими бровами та бородою, і Тейлор – лисіючий немолодий біолог невисокого зросту. Після міцного потиску рук всі троє вирушили в головний лабораторний бокс, пробираючись через товщу снігу.

Всередині стояв важкий запах, ніби сплетений з масла, ліків і людського поту. Шапіро механічно прикрив ніс пальцями, але, здавалося, полярники давно махнули рукою на всі ці «аромати».

У помешкання набилося багато людей, чоловік десять.

– Це доктор Шапіро – радіофізик, – звернувся з широкою посмішкою Фостер до своїх колег, – ми давно просили керівництво надіслати нам фахівця у цій галузі. Прошу любити та шанувати. Доктор мій старий друг. – продовжив він звичним басом.

Члени експедиції Вахштайн, Вотсон, Карпман та інші радісно потиснули руку гостю. Всі вони жили на цій полярній станції вже не перший рік, про що буквально говорили їхні суворі червоні обличчя. Для Фостера ці стріляні горобці були найкращими помічниками, друзями і, зрозуміло, товаришами по чарці. У центрі це ні для кого не було секретом. Втім, місяць тому зв’язок із станцією перервався. Ніхто не знав, що тут сталося. Жодних сигналів, наче люди раптово провалилися в чорну діру. Зрозуміло, центр ухвалив рішення терміново вислати сюди людину, щоб вона розібралася з проблемою.

Шапіро глянув на всіх присутніх, але нічого підозрілого не побачив. Люди трохи втомлені, але все ще привітні та добродушні. Так, – подумав він, – на станції щось сталося, проте незабаром все проясниться і гелікоптер забере його назад. А ще Шапіро тримав у пам’яті одну нещодавню дивну новину: незадовго до того, як зі станцією зник зв’язок, телескопи в різних країнах зафіксували інтенсивні гамма-промені. Йшлося про фотони з рекордною енергією до двадцяти тераелектронвольт, що в десять трильйонів разів перевищує енергію видимого світла. Все це виглядало вкрай підозріло і навіть у чомусь суперечило усталеним теоріям про випромінювання пульсарів. Вчені з космічної агенції встигли повідомити, що до нашої планети дісталася ударна хвиля від вибуху далекої зірки. Начебто з сузір’я Паруса, але в цьому Шапіро не був упевнений. Начебто вона повністю складалася з нейтронів і мала жахливу, неймовірну щільність. Чортова хвиля, що прилетіла з глибин космосу, виявилася настільки потужною, що вивела з ладу деякі супутники; згоріла складна апаратура, дісталося й великим телескопам. Подекуди почалися пожежі – Шапіро навіть здригнувся, коли читав про це. Деякі обсерваторії всерйоз занепокоїлися через різкий стрибок напруги. Хто знає, можливо, ця хвиля стала однією з причин… так, доктор вважав це припущення безглуздим, але однією з можливих причин зникнення зв’язку на полярній станції та появи тривалої люмінесценції в небі. За вікном блимали вогники сусідніх будівель. Густими хлоп’ями валив сніг.

Шапіро розпаковував свої речі, інколи поглядаючи в темне вікно.

– Як дісталися? – з легкою усмішкою запитав Тейлор, що з’явився у дверях, наче випадково.

– Дякувати Богу, дісталися, – відповів він, не дивлячись на Тейлора. Руки продовжували копатися в речах.

– До нас нечасто ганяють гелікоптери.

– Оу!

– На цьому п’ятачку своєрідна погода. Іноді техніку заносить убік. – Тейлор лукаво підморгнув. – Ви мене розумієте.

– Так. Якщо нам усім судилося накласти в штани перед катастрофою, то так і бути.

– Ага, жодний закон фізики цього не забороняє.

Обидва розреготалися.

– До речі, – Шапіро раптом змінився в обличчі, – десь на південному заході від вашої станції наші датчики засікли якусь магнітну аномалію. Досить велику. Це десь за сотню миль від вас. Ми там пролітали. Я думав, усі там і поляжемо. Щоб це могло бути, Тейлоре?

– Чорт його знає. Антарктика зберігає свої сюрпризи.

– Не люблю сюрпризи, – сказав Шапіро, залишившись незадоволеним відповіддю. Йому здалося, що Тейлор щось недомовляв. Не знати про таку «річ» і це при тому, що на станції самі вчені, це дивно, дуже дивно. Втім, він вирішив не псувати відношення з Тейлором і вже за кілька годин засів у дальній комірчині з Фостером. У сусідній кімнаті долинало м’яке шипіння великої дизельної печі, яка була для станції справжнім теплим порятунком. Хтось із хлопців навіть пожартував, що якщо дружина раптово покине, дизельна піч все ще даруватиме тепло, як рідна. Десь серед звичного гулу дзижчали паливні насоси. Когось вони навіть заспокоювали. Попиваючи гарячий чай, Фостер розповів, що на станції нещодавно сталася пожежа і все радіообладнання згоріло, як сухе сіно; звичайно, пожежу вдалося загасити, але техніку відновити не вдалося. Вся проводка та кабелі коту під хвіст. А ще Фостер повідомив, що вони намагалися зв’язатися з іншими ближніми станціями, але вилазка не вдалася через негоду. Швидкість вітру досягала рекордних шістдесяти дві милі на годину, а пориви аж до сімдесяти чотирьох миль на годину. За його словами, останній тиждень сніг навалював безбожно. Тож їм було несолодко в ці дні. Фостер висловив сподівання, що технічні проблеми буде вирішено найближчими місяцями і повноцінний зв’язок із центром знову відновиться. Він говорив це з олімпійським спокоєм, але Шапіро бачив у його погляді щось інше і поки що не міг зрозуміти що.