Глава 7

Ксенія

Мої щоки палають, здається, так, що ними можна освітити лікарню. Я йду по коридору, намагаючись якомога скоріше дістатися виходу з лікарні і не думати про те, що ще декілька хвилин тому я знаходилася в міцних обіймах Тараса. В якийсь момент мені, навіть, здалося, що він от-от поцілує мене, але цього не сталося, бо з’явився Руслан. І, дякувати йому за це, дуже вчасно, бо ще б трохи і я остаточно втратила голову.

Господи.

При згадці про його очі і дихання на моїй щоці, я відчуваю себе якимось дівчиськом в пубертатному віці, хоча в мене вже давно все було і я не маленька. Певно, Тарас Грабар завжди діятиме на мене так, наче удав на кролика, полишаючи лише відчуття якихось лоскітних метеликів в животі і абсолютного непорозуміння ситуації, змішаного з хвилюванням.

Вислизнувши на вулицю, я хапаю ротом повітря, намагаючись заспокоїтися. Ну, подумаєш, пожартував невдало зі своїми обіймами, чого я так завелася? Йому ж весело було, явно! Я відчувала це, дивлячись на його губи, які ледве стримували посмішку глибоко в кутиках. І ця ще знайома ямочка на щоці… Бляха, чому я взагалі знов про це думаю?! Я його давно забула, а те, що він потрапив до моєї лікарні — просто збіг обставин, він випишеться і назавжди зникне з мого життя.

Спокійно, Ксю, просто зараз тримайся, аби знов не втрапити в халепу закоханості під ім’ям Тараса Грабара. Інакше точно намучишся…

— Ксеню! — Голос позаду мене змушує зупинитися. Я обертаюся і бачу Андрія Васильовича, який намагається наздогнати. Що йому треба? — Ти вже йдеш?

— Так, — я киваю, — Ви щось хотіли, Андрію Васильовичу?

— Ти втомлена, бачу, ця зміна тебе добряче вимотала.

— Нічого, я вже звикла.

Андрій переминається з ноги на ногу і це виглядає досить дивно. Я не розумію до кінця, нащо він зараз зав’язав розмову зі мною, проте просто так розвернутися і піти буде некрасиво мого боку. Тому додаю:

— Вам би теж не завадило відпочити.

— Хтозна, коли зараз з’явиться слушна нагода.

— Ну, ваша зміна теж закінчилась, ви можете цим скористатися.

— Я сьогодні на машині, якщо ти не проти, давай підвезу тебе? Бо й транспорт зараз невідомо, чи ходитиме в нормальному режимі.

Я озираюсь лише на хвильку і бачу, як на нас з лікарем дивляться дві пари очей. Руслан і Тарас на курилці біля приймального, ну от, і куди він поперся, йому ж не можна, добре, що хоч додумались взяти каталку. Так далеко я не бачу, але щось мені підказує, що погляд у Грабара зовсім не добрий.

— Дякую за пропозицію, але ні, не треба, в мене тут батько недалеко, так що я своїм ходом, він мене забере.

Трохи лукавлю, бо якось не хочеться мені на очах у Тараса сідати в машину та давати приводів для ревнощів. Звісно, ніхто нікому нічого не обіцяв і не був винен, але чомусь мені здається, що йому буде неприємно.

— Що ж, дивись сама. Будь обережна, побачимось на наступному тижні, якщо все буде добре.

— Все буде добре, — кажу я більше для себе, ніж для Андрія, розвертаюсь, поправляючи лямку від рюкзака та йду геть в сторону трамвайної зупинки. Вони, наче, мають ходити. Чекати доводиться довго, в моменті, я навіть шкодую, що не погодилась на пропозицію Андрія Васильовича, але все одно вважаю, що так було правильно.

Перед тим, як йти в гуртожиток, я заходжу в магазин, набираю їжі. Людей купа, всі товчуться в чергах, але що поробиш. Доки стою на касі, доводиться слухати чужі розмови про початок війни, про намагання зв’язатися з близькими і черги в військоматах.

"Треба і мені своїм набрати" думаю я, тож, одразу після магазину, тримаючи  в одній руці три важких пакети, я намагаюся дістати вільною рукою телефона. Мама не відповідає, мені дістається лише холодний голос автовідповідача: "Абонент знаходиться поза зоною досяжності". Відганяючи дурні передчуття, йду в гуртожиток.

Коридори виглядають пустими, покинутими. Ще нещодавно тут була купа народу, всі про щось перемовлялися, віталися, було чутно музику, сміх, а тепер цілковита тиша. Я чую власне дихання, піднімаючись на свій поверх.

Вже в кімнаті розбираю пакети, перекладаю половину продуктів в холодильник, а решту збираю в окремий пакет, аби взяти з собою на зміну. Велика пляшка газованої води, дієтичне печиво, шоколадні батончики, кефір та сік.

Тільки-но я збираюся одягатися, як мій телефон починає дзвонити. Я піднімаю слухавку, гадаючи, що це мама, але ні.

— Привіт, Ксюх, Господи, ти як? — Голос Аліни занадто стурбований. — Я вже декілька разів намагалася тобі подзвонити, але ти не береш слухавки, що вже тільки не надумала собі…

— Випий заспокійливе, я в нормі. Ви там як?

— Я не нервах, Женя на нервах, малий плаче. Боже, шо робить, Ксю? Ми ж мали через декілька днів летіти до Туреччини, квитки вже на руках були…

Я переключаю телефон на гучний зв’язок та ставлю його на зарядку, щоб він був завжди заряджений, паралельно слухаючи куму.

— Ось і злітали, — виривається в мене з вуст.

— Блін, вибач, вибач, я дура зовсім, не знаю шо кажу. Звісно, хрєн з ним, з тією відпусткою, але ж блін, тепер не виїхати нікуди, я за Женьку свого боюсь, а раптом його заберуть.

Кума починає плакати, а в мене стискається серце. Не можу, коли хтось при мені починає рюмсати, одразу ніяковію.

— Все буде добре, не переживай, ви в безпеці, в безпеці ж?

— Так, — відповіла вона, хлюпаючи носом.

— Ну от і добре. Хочеш, я тобі розкажу, кого я вчора зустріла? — намагаюсь збити з теми подругу, щоб вона зовсім не впадала в істерику.

— Кого?

— Тараса Грабара.

На лінії повисла тиша, я навіть подивилась на екрані, чи не зник звʼязок, але ні, це просто кума була в шоці. Занадто багато шокових новин, як для цього ранку.

— Як, де? — вона шмигає носом, але намагається зібратись з усих сил, бо я знаю, що тепер в неї тільки одна мета, дізнатись всі подробиці.

— Він вчора поступив до мене в відділення, з апендицитом. Його прооперували. Прикинь, ми разом з ним застали обстріл.