Глава 6

Ксенія

Момент, коли я змогла хоч трохи видихнути, настав тоді, коли вибухи стихли і Тараса нарешті нагнав сон. Сам би він навряд чи заснув, тому довелось вдатись до снодійних препаратів. Ох, як же і мені хотілось хоч трошечки поспати, але такої можливості я не мала від слова «зовсім». О сьомій ранку почався армагедон. Одна з бригад хірургів спустилась в операційну на тяжкого пораненого, інші ж масово почали дзвонити і казати, що не вийдуть на зміну. Хтось біг до банкоматів, хтось до магазинів за продуктами, а хтось на заправки, додому, до дітей, сімʼї. Я ж не спішила вже нікуди.

Коли видалась змога о сьомій дозвонитись своїм додому, я почула від батька такі слова:

— Вибач, Ксюнь, що не набрали, у нас поряд вибухи почались ще о четвертій.

— Чого ви не подзвонили? — схвильовано питаю я.

— Не хотіли тебе будити.

— Па, я ж на роботі, ми не спимо! Це війна, так? — питаю я, наче можу почути щось інше, але батько мовчить, тому я знову питаю, — Що мені робити?

— А що ти зараз робиш?

Та він шо, прикалується з мене?

— Я на роботі.

— Ну, от і добре. Будь там, можливо, там буде безпечніше. В тебе є гроші, їжа, вода?

— Так.

Брешу. Нічого в мене немає, звідки, я тільки вчора з потяга. Ні, звісно, на роботі є все, але я ж не переїду сюди жити. Та й гроші були лише на кредитному ліміті, до зарплати було менше тижня, я планувала перебитись ними, але картку благополучно заблокували ще о шостій ранку, якщо не раніше.

— Шось ти так кажеш, наче нічого в тебе немає, а це я ще не питав про тривожну валізу.

Я сміюсь, це вже істеричне. Яка нахрін валіза, папа, я ж в тебе пішла, ти хоч і здогадувався, що шось буде, але нічого не робив. От і я не робила і була безпечною, аж занадто.

— Я тебе зрозумів, будь поки на роботі, я спробую вирватись до тебе, якщо вийде, привезу тобі провізії і грошей, а потім завезу в гуртожиток, збереш документи і запасний комплект одежі.

На цих словах чомусь стало страшно, дуже.

— Па…

— Не сси, Ксю, ти зараз можеш бути кориснішою в лікарні, ніж вдома. Та й дах не так швидко буде їхати.

— Пап, бережіть себе з мамою, я вас люблю!

Перекуривши прямо на кухні, що була зроблена для персоналу відділення, я швидко промоніторила новини, відписала друзям, одногрупникам, кумам.

Пари відмінили, деканат сказав, що це буде щось типу канікул. Зашибісь канікули, блін!

Поколовши ранкові уколи, та відкапавши крапельниці з антибіотиками, вирішую, що треба б зайти до Тараса, подивитись, як він там, чи все добре, чи не втік ще.

Не втік.

Лежить, спить, такий весь змучений, напружений. Мені здається, що навіть уві сні йому болить, тому вирішую підколоти йому ще знеболюючого в катетер. Хоч би не прокинувся. І він не прокидається, що чудо.

Сідаю біля нього на стілець, закидаю ногу на ногу, щоб хоч трохи спіймати якусь рівновагу, а самій так хочеться погладити його, провести долонею по темному, жорсткому коротко стриженому волоссі. Хочеться зазирнути до свіжої рани, що залишив на ньому один з наших хірургів. Повʼязка просочилась лімфою та кровʼю, але не критично.

Тарас…

Мені досі не віриться в те, що сталось за останню добу.

Втрачаю контроль над собою тоді, коли вирішую просто заплющити очі, щоб хоч хвилинку перепочити. Бо, тільки поряд з ним спокійно.

Як моя голова лягає на ліжко, десь біля його долоні, я вже і не пам’ятаю, провалююсь в сон.

Не знаю, скільки часу минає, доки я не відчуваю, як чиясь рука гладить мене по волоссю. Цей дотик такий лагідний, тремтячий, що мені враз стає лоскотно. Я відкриваю очі і бачу перед собою білий край простирадла, тільки після цього до мене надходить розуміння того, що відбувається. Я підіймаю голову і стикаюся поглядом з Тарасом. Він лежить і дивиться на мене, і в його очах я бачу щось таке, від чого моє серце починає битися швидше. Але я вчасно відводжу погляд, відсторонюючись від нього подалі. Зовсім зробити це не виходить, бо його рука міцно стискає мою.

— Не хотів тебе будити, вибач.

— Ні, це ти вибач, я не мусила…

— Ти втомилася, — він дивиться прямо на мене, а я не можу подивитися йому в очі. Я страшенно ніяковію і подумки сварю себе. Ксеню, як же ти так докотилася? Якби хтось побачив, що я сплю прямо біля нього, був би сором і плітки по всьому відділенню. І хоч мене ніколи не хвилювало, що скажуть інші, але в цій ситуації я нервую.

— Ні.

— Перестань відмовлятися, наче я не бачу. Поглянь на мене, — я відчуваю, як його великий палець гладить мою руку, і від того місця, де він мене так торкається, починають бігти мурахи до самого ліктя, — ти ніяковієш, — він всміхається, і я вирішую, що з мене досить. Час брати себе в руки, я ж не маленьке дівчисько, як тоді, в школі.

— Досить стібатися.

— Я серйозно. — І тепер його голос миттю змінюється. Клятий в біса, як він це робить? — Знаєш, коло мене ще ніколи так ніхто не засинав. Тільки мама.

— Ну, я тобі точно не мама.

Господи, що за розмова в нас відбувається?

— Скажи краще, як ти себе почуваєшся?

— З таким доглядом, який ти мені забезпечуєш, вже значно краще. Певен, якщо ти посидиш зі мною, то взагалі на поправку піду.

Двері в палату відчиняються, на порозі з’являється Андрій Васильович, лікар-хірург, який оперував Тараса. Певно, пішов на ранковий огляд пацієнтів.

— Доброго ранку, як самопочуття?

Він проходить вглиб, я швидко підіймаюсь і вже хочу вийти з палати, як він притримує мене за руку, щоб я не поспішала. Тарасу цей жест дуже не подобається, він напружується. Але ж тут нічого такого немає, то що ж це він…

— Та де ж він добрий, док? Війна…

— Підійми футболку, мені треба подивитись, що там зі швами.

Він обережно піднімає футболку і ми втрьох дивимося на просочену повʼязку. Лікар вдягає перчатки і починає обережно знімати її. Ох, як же я ненавиджу, коли вони так роблять, коли в мене з собою немає перевʼязочного біксу.