Глава 5

Тарас 

лютий 2014

Це була крапка. Невимовна, болюча і гірка крапка для мого дитинства, для розмов на кухні з кавою, для віри в щось хороше в цьому житті.

Я стояв на кладовищі, прямо перед могилою, дивився на хрест, на вінки, і падав, падав подумки в ту яму, в яку ще декілька днів тому зарили труну з тілом моєї мами.

Здається, тільки зараз я починав по-справжньому розуміти, що це — реальність, від якої я вже не втечу. Що більше не буде жодних дзвінків, жодних обіймів. Не буде її лагідного погляду і не менш лагідного, люблячого "Тарасику"… 

Я чув її голос, прямо зараз він знов і знов прокручувався в моїй голові на повторі, наче хтось спеціально затиснув кнопку в мозку, і він продовжував на репіті відтворювати усе минуле. Її слова підтримки, коли я вперше пішов на шкільні змагання; її тверде "ти маєш виправити свою помилку", коли я приносив двійку в щоденнику; її сміх, її плач… Вона плакала, коли проводжала мене, і так само плакала, коли зустрічала вдома через рік. Я обіймав її і шепотів, що тепер вже точно все буде добре.

— Я так переймалася… Боялася, що ти накоїш дурниць, — її руки на моїх плечах обіймали, притискаючи до себе, а я стояв поряд і не знав, що відповідати, — стільки історій було, коли хлопці через кохання ламали собі життя чи тікали…

Я знав, що вона мала на увазі той випадок з Олею. Знав і не хотів згадувати про неї, бо ж сподівався, що час загоїть рану. Але тепер я стояв навпроти могили єдиної найріднішої мені людини, яка зовсім нещодавно ще була жива, і думав про те, що цю рану від втрати не зможе загоїти ніякий час. Праві, певно, люди, які кажуть, що наше дитинство триває, допоки живі наші батьки, бо відтепер на мене чекало зовсім інше, доросле життя.

— Мам, — мій голос ламається від того, що в горлі хриплять сльози. Чоловіки не плачуть? Фігня то все, плачуть. Плачуть, коли втрачають найдорожче, що в них було, і зараз я розумію, що найдорожчим для мене була вона, — я приніс тобі хризантеми. Пам’ятаєш, вони тобі завжди подобалися?

Я хочу сказати, що мені соромно, бо я так рідко дарував їй квіти, але не можу.

В мене не лишається більш ніяких сил, аби вимовити бодай хоч звук, тому я нахиляюся і кладу букет в гущу інших, ще свіжих після похорону, а сам не можу відвести погляду від фотографії, яку мені допомагала обирати сусідка з квартири навпроти.

— Знаєш, вона тебе дуже любила. Як ти в армію попав, переживала, все казала "аби тільки повернувся живим і здоровим, дівчину собі знайшов би, а там, може, й онуків нянчити буду". Шкода її, не дочекалася вона діточок твоїх... Ти поплач, Тарасе, поплач, це нормально, відчувати той біль. Твоя мама завжди казала, що сльози – то не слабкість, а прояв душі людської. Поплач, стане легше. 

Від її слів було ще болючіше, тому я постарався якнайшвидше визначитися з фотографією. Вона тут зовсім молода та красива — вона завжди була найкрасивішою. Чому ж я їй цього не казав раніше? Чи почує вона, якщо я тепер...?

Гарячі сльози течуть по щоках. Я не можу їх зупинити, то даремно. І вітер приглушує чужі кроки позаду, до яких я не обертаюся, бо мені немає ніякого діла до того, хто там позаду, хоч би старця з косою.

— Тарасе, — але ні, бляха. Не вона. Руслан, вочевидь, взяв на себе роль опіки наді мною, — вставай, ходімо.

— Залиш мене в спокої.

— Чувак, я розумію твій біль, але ж холод такий, що до кісток пробира, ходім.

— Їй теж там холодно, Рус! — Голос ламається, в горлі тисне ком. Я падаю на коліна, обіймаючи могилу, засипану квітами та вінками. З горла виривається такий страшний крик, що я навіть сам здригаюсь від нього. Уявляю, як злякався Руслан, але так пофігу, хто що подумає, хто що скаже.

Ноги дійсно пробирає холод, рук я не відчуваю ще з самого ранку, але мені і не треба. Лежав на могилі  хтозна-скільки так, доки мене не відпустив морок.

— Тарас…

На плече лягла міцна рука товариша, а потім з усієї сили Рус тягне мене за воріт куртки, підіймаючи на ноги. Скільки ж в ньому тієї дурної сили?

Ноги не слухаються мене, заклякли, промерзли всі. Я в землі, але Русу пофіг, він підхоплює мене за плечі та тягне до своєї тачки, що стоїть біля входу на кладовище. 

— Ну ти й важкий, кабан! Але хуй я тебе тут покину, поняв? Хоч морду мені набий, але здохнуть від переохолодження я тобі не дам. 

Як ми опинились в тачці, я досі не пам’ятаю. Прийшов до тями тільки тоді, коли відігрівся під пічкою в «девʼяносто девʼятій» з пляшкою горілки в руках. А далі знов все як в тумані.

Я не пам’ятаю, як Рус привіз мене додому, як лишився поруч зі мною і приводив до тями, а потім, здається, відмовився від побачення з однією зі своїх краль, яка зателефонувала в той момент, коли мене вивертало від випитого алкоголю прямо в унітаз. Картина з малоприємних, м’яко кажучи.

— Шо ти зі мною возишся? Тобі дєлать нєфіг? — Я на карачках вже стояв, а він, поруч, з полотенцем підштовхував мене до ванни. І в наступну секунду я відчув, як на мою голову полилась вода прямо з душу.

— Нєфіг. Друга от рятувати від зеленого змія доводиться.

Жарт, звісно, не дуже, але я трохи навіть посміхаюся. Вода ллється, і я відчуваю, як тоненька струя потрапляє в куточок губ, до рота.

— Міг би тьолочку свою клеїти.

— Слухай, а давай я краще тобі рота заклею? Аби дурні не молов.

— Та йди ти.

— Ага, і ти туди ж…

Наша суперечка навіть не є серйозною, ми обидва це знаємо. Але вона, в купі з холодним душем, трохи допомагає мені повернутися до здорового глузду.

— Ну шо, далі сам вже? Хлопчик, наче, великий. Роздягайся. — Вимкнувши воду, Рус киває на мій одяг і на ванну, в яку, вочевидь, хоче повністю мене запхати.

— Слухай, а ти точно нормальний? — Ну, а хто при своєму глузді проміняє дівчину і приємну ніч в ліжку на п’яного і брудного товариша з нудотою? — Може, тобі краще відвернутися?

— Давай, бляха, бо я реально сам тебе роздягну.