Глава 4

Тарас не відпускає мою руку, просить:

— Стій, не лишай мене.

— Я скоро повернусь, ти ж не один пацієнт у мене. Лежи, будь ласка!

Але Грабар не слухає мене, скинув ковдру під стіну, звісив спочатку одну ногу, намагаючись спертися на неї. Боже, я й забула, що він під тією ковдрою так і лежав голий.

— Ну шо ти робиш, Тарас! Тобі не можна вставати взагалі, в тебе ж можуть шви розійтись! Лягай назад, Тарасику! Не треба ускладнювати. 

— Я піду з тобою!

— Я зараз дізнаюся у лікарів, що робити, який план дій і повернусь, чекай мене. 

Я вибігаю з палати, не дочекавшись доки Тарас ляже. Сподіваюсь, він не почне знов грати в героя. В коридорі вже було людно, ті люди, що могли ходити, повиходили з палат, Свєтка стояла на посту налякана і сонна. Певно, вона тільки прилягла і тут почалось.

— Ксю, шо дєлать? 

— А я знаю? Де Андрій Валильович, де вся бригада? — питаю я за лікарів, щоб нам хоч хтось дав якісь накази чи заспокоїв. Може треба вже пацієнтів евакуювати, а ми тут гаємо час?

— Андрій в операційній з Аллою.

Я біжу до ординаторської, як звідти виходить збентежений завідувач відділення.

— Шеф… Що це? Шо нам робити? 

— Так, дівчата, курочки мої, зібрались, заспокоїлись! Почалась війна, пишуть, що обстрілюють всі великі міста, військові частини, аеропорти. Пацієнти, хто ходячі, нехай спускаються вниз, в укриття. Ті, хто лежачі або після операції залишаються тут.

— В сенсі тут? А якщо щось трапиться?! — Я не можу заспокоїтися, а вибухи стають дедалі голоснішими. Значить, і ближчими теж. — Хто нестиме відповідальність за тих пацієнтів, котрі не можуть полишити відділення?!

— Мельник, не кричи, — завідувач суворо дивиться на мене, і знижує голос, продовжуючи: — ми не маємо права впадати в істерику, бо інакше тут зараз розпочнеться хаос.

— В мене пацієнт в палаті, якому сьогодні вночі зробили операцію, йому підніматися не можна, інакше шви розійдуться, а ви пропонуєте просто полишити його у відділенні? Ризикувати життям?!

— Твій пацієнт не з боягузливих, наскільки я знаю, інакше не пішов би в АТО.

— Послухайте…

— Ксюха! — Маринка голосно кричить, і я боюся поворохнутися, бо її голос лунає з того боку, де знаходиться палата Тараса. — Вона зараз прийде, чуєш? Лягай. Божечки, що ти коїш!

— Бігом до пацієнта. Свєта, виводь усіх, кого можна!

Я біжу до його палати так швидко, як тільки можу і поспіваю, за стаючи Тараса сидячим у ліжку. Він намагається піднятись, але наркоз його досі ще не відпустив, тому вдається Грабару це дуже слабо. 

— Я ж тебе просила, Тарасе! Шо ти коїш? 

— Я теж… тебе просив!

— Ой, горе мені горе! — підхожу до нього, Маринка зі мною, ми в чотири руки намагаємося вкласти його в ліжко, але він вперся і все. 

— Ну шо ти буяниш, зайчіку, харош ісполнять, ти ж Ксюхі тіки нєрви робиш! — санітарка вступається за мене, намагається угомонити хлопця, але в якийсь момент сили його все ж таки покидають і він здається. Лягає назад, сердиться, дихає тяжко, втігує повітря ротом крізь зліплені зуби. 

Сердце моє калатається як навіжене, викид адреналіну у кров робить страшні речі зі мною, але я їх усих сил маю стримуватись і бути спокійною. Бо якщо мені буде страшно, то що казати про пацієнтів, особливо про тих, що самі не можуть дати собі ради.

— Вийди будь ласка на пару хвилин, — чомусь просить Тарас, зовсім на мене не дивлячись.

— Що? Чому?

— Вийди, я тебе прошу! — прикрикує він, навіть стукає своїм величезним кулькам по стіні. 

Щось я його зовсім не розумію, то «не кидай мене», то «вийди». Я лише жму плечима та виходжу з палата, швидко біжу за телефоном, що був на зарядці в сестринці, зазираю до своїх пацієнтів. Ті, хто ходячий, вже спустились у сховище. З тяжкими хворими залишилась Свєта, а я, я знову йду до Тараса. Марина виходить з палати через декілька хвилин.

— Ну шо там, чого він мене виставив?

— Ой, Ксю, тобі попався ще той кадр!

— Чого?

— Закомандував мені, щоб я допомогла йому вдітись. Каже, що не буде лежати ось так, голим. 

Я тільки мружусь, прикриваючи очі. 

— І шо, не можна було залишитись?

— Мальчік навєрно не хотів, щоб ти бачила, як доросла женщіна помагає вдіть йому трусіки та футболочку.

Ні, ну він серйозно? 

— Добре, Маринко, дякую, що допомогла йому. Ти біжи вниз, я тут з ним залишуся.

— Будь обережніше, благаю…

— І ти теж.

— Ох, горе нам, горе… клята русня, щоб ви поздихали…

Я проводжу вслід її очима, роблю глибокий вдих і заходжу до палати.

Тарас сидить на ліжку, і я готова сперечатися, що, доки я не ввійшла, на його обличчі була гримаса болю.

— Ні, ну ти нормальний взагалі?

На обличчі в Тараса не можна прочитати жодної емоції. Він холодно дивиться на мене у відповідь.

— Шо ти хочеш?

— Я хочу, аби ти виконував те, чого я прошу. Лягай швидко, інакше я до біса покличу сюди кремезних санітарів і ти будеш разом із ними тут цікаво й весело проводити час. Особливо, коли вони тебе роздягатимуть, — я підходжу до Тараса, склавши руки на грудях. Спеціально, аби він не взяв мене знов за руку, а він і не збирається.

І від цього трохи, навіть, образливо. 

— Слухай, ти хочеш, аби я тут лежав, доки там вибухи?

— Тарасе, ляж назад.

— Я в повному порядку.

— В повному, кажеш? А ну, дай-но, — я тягну руку до його футболки, але він зупиняє мене, — чуєш, ти, режисер-герой, бляха, на мінімалках, якщо ти зараз же не ляжеш, я реально покличу санітарів, тільки вже з психіатрії!

Він піднімає ліву брову.

— А чого не з травматології? Бачила б ти свій погляд.

Я не витримую, розвертаюся до дверей, але він все ще тримає мою руку. Смикаю її. Безрезультатно.

— Годі вже характер показувати.

— Це ти мені кажеш? Я з тобою дві години тут сиділа, як з дитиною, з наркозу тебе виводячи, а ти тепер усе вирішив от так зіпсувати? Ні, мені мої зусилля надто дорого обходяться.