Глава 3

Наступну годину, доки Тараса оперували, я не могла оговтатися від думок про нього. Коли він запитав моє ім'я, всередині щось тихо клацнуло — можливо, то було з жалю. Хоча я розуміла, що він не пам'ятав мене, та й не впізнав у медсестрі, яку назвав красунею, ту Ксюху-жируху, якої вже не було. В якийсь момент я навіть хотіла сказати, що ми знайомі вже давно, проте так і не зробила цього. Який сенс? Врешті-решт, після операції він ще побуде тут якийсь час, а потім поїде і, напевно, більше ми не побачимось. Немає сенсу ворушити старі рани, які ледве зажили, мені й без того вистачало думок про нього всі ці роки. Напевно, треба просто віддячити долі за те, що я змогла побачити його, що він вижив після АТО…

Бригади швидкої продовжували звозити до нас усіх пацієнтів, тож я встигла поставити ще декілька крапельниць, зробити ін'єкції і взяти кров на аналіз в дівчини, яка надто сильно вередувала. Свєта намагалася впоратися з нею, навіть, гримнула на неї, щоб та припинила пручатися, але такий підхід явно не викликав довіри, тому, коли моя напарниця вирішила, що в неї урвався терпець, я підійшла до них.

— Іди, я сама впораюся.

— Удачі!

Свєта, чесно кажучи, не вірила в те, що в мене щось вийде, але я вирішила діяти інакше.

— Тебе як звати?

— Ліза. — Трохи боязно відповіла дівчина.

— Ліза, ти боїшся виду крові? — Дівчина кивнула. — Втрачала свідомість колись?

— Так. Мені якось в поліклініці попалася пошкоджена пробірка, і лікарям довелося узяти кров ще раз…

— А з вени колись в тебе брали кров? — Дівчина заперечно хитнула головою. — Дивись, я також не люблю, чесно кажучи, коли беруть кров з пальця. Але з вени – навіть не боляче. Ти нічого не відчуєш, віриш мені?

Декілька секунд триває мовчання, після чого Ліза нарешті киває, глянувши мені в очі. Я посміхаюся, намагаючись підбадьорити її.

— Твої батьки в коридорі? Хочеш, я їх запрошу сюди?

— Ні, не треба, будь ласка, — схоже, вона не надто налаштована на те, аби хтось з родичів підтримав її. Я не стала заперечувати, згадавши деякі випадки зі школи. Не у всіх дітей, на жаль, гарні відносини з батьками. 

— Добре, не лякайся. Дивися, ти зараз відвернеш голову і будеш розглядати вид з вікна, а я займуся справою. Коли можна буде поглянути, я тобі скажу.

Ліза відвернулася, і я не стала гаяти часу. Перев'язавши дівчині руку вище ліктя, я дістала з упаковки шприц і змочила ватку у розчині. Вени в Лізи було видно погано, тому я попросила її стиснути кулачок і попрацювати трохи рукою. Вона послухалася і вже за декілька секунд я закінчила.

— От і все. Тепер тримай ватку і посидь поки тут, а я зараз повернуся, добре?

Лишивши її в процедурній, я віднесла кров на пост, аби звідти її забрали у лабораторію. Потім передала Лізу в руки чергового лікаря, який почав її оглядати, а сама планувала посидіти на кушетці хоча б хвилин п'ять, проте моїм планам завадив дзвінок.

— Можеш забирати свого Грабара. Він, доречі, там твоє ім'я на всю операційну промовив, назвав мене Ксенією, — лікар трохи був у гуморі, але в мене серце ледве не пішло в п'яти. Я уявила, як це виглядало з боку і, напевно, мої вуха почервоніли, як помідори.

— Гаразд.

Кличу Маринку і вже за пару хвилин ми спускаємося в операційну. Я чую, як Тараса у другому боксі виводять з-під наркозу, як йому голосно щось каже лікар-анестезіолог, а він волає в голос:

— Ксеня… вона не прийшла! Док!

— Та не кричи ти так, оно йде твоя Ксеня по тебе! Бачила, Мельник, як тебе пацієнт чекає!

Мені стає ніяково, Маринка сміється, операційна медсестра хмуриться. 

Ми беремо каталку та котимо її до операційного столу, аби перекласти Тараса. Анестезіолог допомагає його відвʼязати та перекласти, а Тарас, як тільки бачить мене, знову каже, але вже тихіше:

— Прийшла.

— Я ж тобі казала, що заберу тебе.

— Не збрехала.

Язик в нього заплітався, та й взагалі, вигляд він мав дуже кумедний, хотілось його пожаліти, погладити по голові, втішити, але треба було тримати каталку.

— Тарас, синок,  давай, перекладаємося, попа-плечі, давай, потихеньку.

Лікар допоміг йому перелягти, ми з Мариною вкрили Тараса простирадлом, аж раптом його почало підтрушувати, як начебто він змерз. 

— Тихо, сонечко, тихо, зараз в палату поїдемо, — Маринка підбадьорювала хлопця, як могла, поки я відволіклась на лікаря. 

— Це нормально, що його так калатає?

— Скоро пройде. Ти дивись за ним, він не дуже добре вийшов з наркозу, не давай йому спати години дві, подушку прибереш поки, знеболиш, а потім хай спить, добре?

— В смислі? Я його буду виводити з наркозу? А анестезистка?

Я терпіти не могла, коли анести робили так. Звісно, їм легше скинути пацієнта в відділення і полегшити собі роботу, а от в мене  її додасться, хоч і до цього було по самі вуха.

— А анестизистка на наступну операцію вже замивається, так шо, не бурчи, за таким хлопцем дивитись одна насолода, це ж не дід якийсь чи бабка. 

Я просто розвернулась не промовивши ні слова, взялась за каталку в ногах у Тараса та ми рушили на вихід. Його ще досі калатало, йому так і кортіло прикрити очі, щоб ще хоч трохи «доспати». Але не зараз, не можна. Стягнула з нього бахіли я вже в ліфті, бо на виході з операційної я просто за це забула, все прокручувала в голові слова анеста «він не дуже добре вийшов з наркозу».

В сенсі, не дуже добре? Що могло трапитись?

Як тільки-но ми завезли Тараса до палати і переклали його на ліжко, Маринка сказала, що в неї повно роботи і полишила нас. Наостанок вона якось дивно поглянула на мене, начебто хотіла щось сказати, але все ж передумала. Я не стала звертати на це увагу вголос, бо ж могла собі уявити, що вона думала після того, що почула в операційній.

Підійшовши до нього, я забрала подушку і переклала її на сусіднє ліжко. Тарас знов узяв мене за руку, і від цього доторку по шкірі поповзли мурахи. Цікаво, він завжди такий тактильний, чи тільки зараз?