Глава 2

Зранку двадцять третього лютого я поверталася додому. Мій потяг прибував на вокзал ще до дев'ятої, тому я мала вдосталь часу, аби дістатися додому. Треба було трохи перезавантажитись перед зміною, можливо, поспати хоча б декілька годин, бо в потязі мені не надто це вдалося через плач чиєїсь дитини і бубньож бабці похилого віку, яка постійно скаржилася на те ледве не на весь вагон.

Вже дорогою з вокзалу отримала дзвінок від мами, яка хотіла запевнити себе, що зі мною все в порядку. І невідомо, який чорт змусив мене переповісти їй за той вечір в барі і Сашкові слова. Можливо, я хотіла почути від неї, що все це маячня і він невідомо, що вигадав, проте все знову склалося інакше, ніж я собі уявляла:

— А, може, й правда? Чого ти втекла тоді, якщо почуттів не маєш до нього?

— Мамо, бо він повів себе, як останній придурок! — Намагалася переконувати її я, але чи чула вона взагалі, що я казала? Ні, бо ж їй Сашко завжди подобався.

— Ксюня, мені здається, що ти дійсно довго сама. А він був найадекватнішим з усіх, погодься.

«Це тому, що ти не знаєш Тараса» подумала я, але, звісно, казати так не стала. Тоді б мама ще й посміялася, що я в приклад її "адекватному Сашку" ставлю того, з ким не бачилася вже багато років. Просто дитяча симпатія і нічого більше — ну, звісно ж!

— Знаєш, мам, в мене таке враження зараз, що це він — син тобі, а не я — дочка.

— А я досі маю враження, що не розумію, чому ви тоді розійшлись…

Наша розмова обірвалася завдяки батьку, який гукав її, і це стало свого роду моїм спасінням. Вимкнувши виклик, я ще декілька хвилин дивилася у вікно, роздумуючи над цими словами, аж доки не зрозуміла, що можу проґавити власну зупинку.

Поки йшла від зупинки до кімнати в гуртожитку, все думала, прокручувала в голові. От мама питає, чого ми розійшлися? 

Дійсно, ма, чому? А не тому, що коли я приїхала до нього налагоджувати стосунки, він спочатку повів на побачення в костел, потім в ресторан, а потім познайомив мене зі своєю новою дівчиною, прямо в тому самому ресторані під час побачення. Так чого ж ми розійшлися, мамо? Певно, не зійшлись характерами! 

Хотілось на нервах закурити, але на голодной шлунок то була погана ідея, тому спочатку треба було б поснідати. От тільки що? В холодильнику повісився здоровенний такий пацюк, а за продуктами йти не було вже ніяких ні сил, ні бажання. Тому, дотягши валізу на пʼятий поверх без ліфту і відкривши двері своєї пʼятьсот одинадцятої кімнати, падаю на своє ліжко прям так, у одязі, і лежу ще хвилин десять. А далі починається: переодягаюсь, кидаю валізу біля шафи, потім якось розберу, ставлю айфон на зарядку, вмикаю чайник, бо в шухлядах знаходжу запас мівіни і кави. Не делікатеси, але їсти можна. 

І все б нічого, поки я не застигаю перед дзеркалом. Звідти дивилась на мене якась зовсім інша дівчина. Ксюхи-жирухи не було вже як років пʼять, але я досі не впізнавала своє відображення.

Треба погодитися, що фігура в мене тепер непогана. Хоч і не модельні параметри  90/60/90, проте в мене є талія, помітні скули на обличчі, майже нема щічок, навіть, ключиці помітно. Волосся довге, темно-русяве, пряме, майже як з реклами шампуню. Я добре за ним доглядаю, та й за собою в цілому, слідкую. Після шостого класу я дала собі обіцянку: більш жоден йолоп з IQ менше п'ятидесяти мене не образить. І я себе захищала так, як вміла, а згодом нападки припинилися, і з деякими, навіть, я змогла знайти спільну мову.

При згадці про щоденні тренування в залі, мені інколи стає погано. Як же я тоді проклинала кожен шматок їжі, що потрапляв мені до рота! Я бісилася і заливалася водою, навіть, в якийсь момент дійшло до таємничих пігулок для схуднення, але я вчасно схаменулася і не дала остаточно зруйнувати свій організм. Мабуть, він вирішив мені віддячити, й усього за півроку після того я позбулася п'ятнадцяти зайвих кілограмів. Треба було бачити обличчя моїх кривдників, які тепер не сміли не тільки крикнути, що я — жируха, а й взагалі хоч якось перейти мені дорогу.

За своїми роздумами я не одразу помітила, що чайник встиг закипіти, тому я залила окропом мівіну і чашку з ложкою кави й сіла за стіл, роздумуючи над тим, що мені конче не хотілося йти на зміну.

Взагалі, поєднувати навчання в медичному та роботу медсестрою, ще й в хірургічному відділенні лікарні швидкої допомоги, було важко. Кожен день — це випробовування на міцність твоєї нервової системи, точніше того, що від неї залишилось. І характеру. На характері можна було вивезти все, аби сил тільки вистачило. 

Хочеш жити, вмій крутитися. Грошей в медицині  чесним шляхом не заробиш, тому доводилось працювати багато, купляти зміни, щоб була можливість  втілювати свої забаганки в життя. Але й про навчання не можна було забувати, бо, якщо ти пропускаєш пари, їх треба дуже важко відпрацьовувати, тому в усьому мав бути баланс. Ця невеличка відпустка у Львові дала мені шанс не поїхати кукухою з таким-то графіком, тож тепер треба було працювати на повну. Зміни стояли день через день, і мої, і куплені, тому розслаблятись було ніколи. 

Сьогодні ще як назло ургент в нашому відділенні. Це означало, що всіх з невідкладною хірургічною патологією будуть везти до нас. А це шлунково-кишкові кровотечі, панкреатити, холіцистити, апендицити і ще купа всякого. Такі дні — ургенти, були кожен день, але для різних відділень. Людей було завжди багато, відділення забиті, тому єдине, що можна було зробити перед зміною, це добряче відпочити, бо такої можливості на роботі могло і не бути. Це ж лікарня, стабільності тут ніколи не було. 

Розклавши постіль та завівши будильник на другу дня, я звернулась калачіком та провалилась у сон.

Вже о четвертій я заступила на свою зміну. Людей було багато, тому з перших же хвилин я розвивалася між пацієнтами. Ін'єкції, крапельниці, збігати й відвезти на операцію когось чи забрати — мені здавалося, що хтось зверху кинув мені виклик, випробовуючи моє терпіння. Це все за якихось три з половиною години, серйозно? Тут, коли не ургент, то хоча б можна перепочити, але зараз шансів нуль.