Глава 1

20.02.2022

Я виходила з потягу Дніпро-Львів останньою. Невелика валізка бузкового кольору, рюкзак і посмішка — це все, що в мене було.

Чого посміхалась? Трястись майже добу у потязі не так вже й класно. Може, тому що просто змогла вибратись з вічної роботи, це вже привід для радості.

Натовп вже потроху розбрідався хто куди, по платформі ходили дебелі чолов’яги, пропонуючи таксі по всіх можливих напрямках, пропонували донести речі, але я звикла з усім справлятися сама. Тим паче, це далеко не перша така моя подорож, впораюсь. 

Сьогодні мене тут ніхто не зустрічав, чомусь просто вирішила нікому не казати про свій приїзд.

Мені хотілось в першу чергу відпочити морально, розгрузити голову, та й просто зробити друзям сюрприз. 

Зробивши фото вокзалу на швидку руку, який завжди нагадував мені лондонський «Кінгс-крос», наче з «Гаррі Поттеру», я вийшла на вулицю. Курити хотілось страшно, а ще випити смачної, львівської кави і сходити в душ.

Як мало мені, Ксенії Мельник, треба для щастя!

Поки йшла до трамвайної зупинки, викурила стік айкосу, залила історію в інстаграм, фото з тегом міста, відписала батькам, що в мене все добре, а тут і трамвай потрібний прибув. Їхати мені не далеко, до Площі Ринок, саме там орендувала апартаменти на декілька днів в одному з готелів, хоча могла ж залишитись і у друзів. Але нащо комусь з них створювати проблеми? Нав’язуватись мені не хотілось ніколи і нікому. 

За декілька зупинок до виходу в кармані куртки задзвонив телефон. 

«Сашко».

Серце мимоволі стиснулось. 

Ну і хто тут кому вирішив робити сюрпризи?

— Привіт, — вітаюсь першою, хоча вже наперед знаю весь розклад. І що він скаже, і що зробить.

— Ти шо, у Львові? — питає не вірячи, ніби я його хоч колись обманювала. Міг би й привітатись, а не як завжди, з місця в карʼєр.

— Так.

— Побачимось? — в голосі у Сашка чується чи то надія, чи то ствердження, але я ж знала, що так буде, чого тоді дивуватись. Все одно б побачились, так чого тягнути.

— Ти зараз у церкві? — питання скоріш риторичне, сьогодні неділя, звісно в церкві! Я знала його дуже добре, навіть занадто, як для колишньої.

— Так, а ти як знаєш? 

— Неділя ж, логічно. Я досі пам’ятаю як ти мене декілька років тому на побачення в церкву водив!

На тому кінці хлопець тихенько засміявся, я теж не втрималась, посміхнулась. 

— Взагалі-то то була не церква, а костел!

— Яка різниця? 

— Так!

— Ой, мовчу-мовчу, щоб не образити почуття віруючих! — я чула, як він посміхається, але виду не подала. Мене це більше ніяк не стосувалось. А те, що ми залишились друзями після розриву, буває.

Для мене це була спроба в дорослі відносини. Тим паче, я досі шкодувала, що колись в свій час наша міцна дружба переросла в такі-собі стосунки. 

— Ти де зупинилась?

— Не переймайся, в гості не напрошуюсь.

— Ксюш, я ж серйозно!

— Я теж. Коли ти звільнишся? — переводжу тему, тим паче, скоро виходити, моя зупинка наступна.

— За годину.

— Зустрінемося в центрі на площі, — за мною лишилось останнє слово, а потім відключилась.

До апартаментів хвилин пʼять ходу — максимум. А далі заселення, рум-тур по номеру з крутим кованим балконом, на якому можна випити кави та викурити пару стіків, контрастний душ і збори на зустріч. Я йшла по вулиці, переповнена думками. Взагалі, Львів і близько не був схожий на Дніпро, і люди тут начебто були інакшими. Хоча, можливо, це мені просто здавалося, бо всі люди живуть однаковими проблемами: комуналка, робота, сім'я. Я теж вже жила так самостійним життям не перший рік, і часом страшенно втомлювалася від рутини, тому з задоволенням сприйняла можливість поїхати на декілька днів у цю невеличку подорож. Чого ж відмовлятися було б, якщо випав шанс? Тим паче, ми дуже рідко бачимося нашою компанією, життя розкидало усіх, кого куди.

Готель, номер в якому мені пощастило знайти, знаходиться неподалік від центру.

Після короткої перемовини з адміністратором, я отримала ключ і нарешті змогла потрапити в номер. Лишивши валізу біля дверей, вирішила одразу піти на балкон, бо страшенно хотілося покурити. Доки стік нагрівається, дістаю телефон, перевіряючи, раптом хтось дзвонив чи писав в месенджер. І дійсно, мені надійшло повідомлення від Насті, моєї колишньої однокласниці, з якою ми вже не бачилися декілька років.

Настя, вочевидь, як у школі не любила писати літерами, так і зараз, тому надіслала голосове. Десь хвилину я слухала спочатку про те, як в неї круто все складається закордоном, далі коротке уточнення, що Сашко їй розповів вже про мій приїзд до Львова, а потім раптове питання:

— То, може, було б круто, якби й ми побачитися змогли б? Що скажеш?

«Це типу запрошення чи шо?» подумала я, але, ввімкнувши запис, мовила:

— Я б залюбки, але в моєї роботи в клініці на мене інші плани, ледве вирвала собі цей вікенд. — «Ага, з потом і кров'ю, бо ж не одна я плани будувала, але відпустили таки мене.»

Прилетіло нове голосове від однокласниці:

— Ксю, не будь занудою, пару годин і ви з Сашком у мене в Польщі, приїзжайте! Може це ваш шанс? Новини ж зовсім невтішні.

З останніх сил сціплюю зуби, а потім все ж таки фиркаю. Дружили ми з Настьою давненько, з девʼятого класу, як вона перейшла до нашої школи. А школу ми закінчили шість років тому. Наша дружба була дуже не примхливою, не вартувала постійного догляду, але була міцною і довготривалою. І навіть з тим розкладом, що ми не бачились вже півтора роки, вона вже ж таки запрошувала нас до себе.

І тим не менш, я все одно відмовилась. Ну куди я поїду? В мене через два дні поїзд назад, у Дніпро, а через три дні на роботу, в ніч. Ну яка Польща?

— Настя, я все сказала з цього приводу. Вибач, але в мене зараз купа справ, потім ще поговоримо про щось інше.