Пролог

2010 рік

Ксенія

Велика перерва тривала надто довго. А разом з нею і знущання, які сипались мені в спину.

— Ксюха-жируха, Ксюха-жируха! — волав Єгор, мій однокласник, скачучи як кінь коло мене по коридору, намагаючись вивести мене на емоції, вибити з рівноваги, спровокувати. Складно бути не такою як всі, дівчинкою з зайвою вагою, особливо коли тебе оточують такі придурки-однокласники.

Але я мужньо йду по коридору другого поверху школи до нашого класного кабінету.

Хоч би скоріше задзвенів дзвоник, прийшла математичка і це все замʼялось! Сил вже немає терпіти і робити вигляд, що мене ці слова ніяк не обходять.

— Ксеновал, не стидно бути такою товстою? Тебе ж ніхто не полюбить! І як ти ще стілець під своєю вагою не розчавила? — викрикнув Артем, ліпший друг Єгора і за сумісництвом ще один йолоп нашого класу.

— А тобі не стидно бути таким конченим? — запитала я, стримуючись з усих сил. Інші однокласники не втручались, хтось шушукався, хтось хіхікав, але мені було все одно.

— А мені то шо, мене дівчата люблять і я не жир-трєст, навідміну від тебе!

Однокласники, що стояли поряд, опершись на підвіконня в коридорі заржали, а мені здалось що мене наче полоснули ножем десь по грудях. І чому це кожен раз було так боляче, ніби я не чула цього вже сотні разів?

— Дякувати мамі, що я в неї просто жирна, але не безмозгла!

— Шо?

— Шо чув! Не чіпайте мене зі своїм придуркуватим другом, а то я розсерджусь і зламаю вам руки, а потім запхаю вам їх у дупу, один одному!

— Ой, ой, дивись не захекайся, поки будеш ламать, жиробасіна!

По коридору знову пронісся шквал гоготу та сміху, поки не відкрились двері кабінету напроти. Там навчався одинадцятий клас, випускники, гроза і авторитет всієї школи. В коридор вийшов широкоплечий хлопчина, поправляючи ворот свого чорного бадлону. Шум в коридорі миттю стих. Не те, щоб шестиклашки полякались, але відчуття таке було. Чого вже там, злякалась і я.

— Я не поняв, ви шо, подуріли, маладьож? Хто тут страх взагалі потіряв? — питання одинадцятикласника лишились без відповіді. Всі мовчали, наче язики проковтнули. Воно і ясно, до нас вийшов сам Тарас Грабар.

— Кого тільки що якийсь чмошнік із тут присутніх назвав «жиробасіною»? — спитав він холодно і коротко. На цих словах із кабінету одинадцятого класу вийшло ще декілька хлопців, вони дружили з Тарасом, разом ходили в качалку, грали в футбол та ходили в комп’ютерний клуб по вихідним.

— Можна подумать, вам не видно, — вякнув хтось тихо, але всі почули. В кутиках очей чомусь зрадливо за мерехтіли сльози.

Тільки б не розплакатись, тільки б не розплакатись!

— Мене, — сказала я, шмигнув носом.

Не плач, Ксень, тільки не плач!

— Хто?

Це все, що запитав хлопець, погляд його посуворішав.

Артем мовчав, звісно, йому було боязно зізнаватися, одна справа — ображати мене, дівчисько, яке не може здачі дати, ще й разом з натовпом, і зовсім інша — піти проти старшого, проти того, в кого своя свита, в десятки разів крутіша, ніж твоя.

А от Тараса, схоже, таке не влаштовувало:

— Що, він не тільки чмошнік, а ще й сцикло? Зізнатися духу не вистачає?

Ці придурки почали переглядатися, продовжуючи мовчати.

Я теж мовчала, не збираючись видавати своїх кривдників, бо ж, ті мені ще гірше життя зроблять, і, врешті-решт, я ніколи не буду стукачем. Навіть, вчителям не жаліюся. Але тім найчастіше було начхати і вони робили вигляд, що не помічають цькування в мій бік, а тут, навпаки, за мене вперше хтось вступився. Та й не просто хтось, а сам Грабар!

І в цей самий момент, коли я вже хотіла щось сказати, несподівано втрутилася одна з дівчат паралелі, яка до цього стояла біля стіни і, здається, не звертала увагу всіх нас.

— Та це вони її зачепили, он, як вуха горять вже. Злякалися по повній програмі.

— Значить так, якщо на те пішло, зробимо по іншому. Мала, йди сюди, — Тарас підізвав мене до себе, закинувши свою здоровенну руку мені на плече. В очах однокласниць я бачила заздрість, нерозуміння та злість.

Божечки, як же так трапилось?

— А ви, гобліни, шикуйтесь! — підключився один з друзів Тараса, що стояв поряд з ним.

— В смислі? — не зрозумів Єгор. Однокласники зашуміли, почали шепотіти, зиркати по сторонам.

— В шеренгу, як на фіз-рі, шо тупим! Чи звивин у мозку вистачає тільки на те, щоб дівчинку травити?

Хлопці та дівчата, що стояли в коридорі, вишикувались в шеренгу за декілька секунд. Дехто з них дивився на мене так, наче я ворог народу. Але до чого тут я? Ви ж перші почали…

— Тебе як звуть? — спитав Грабар, нахилившись до мене, різниця у рості в нас з ним була добряча, хоч я була зовсім не маленька. Якби я стояла в цій шерензі, з дівчат я була б першою по росту.

— Ксюша.

— А тепер, додіки, хором говоримо: «Вибач, Ксюша!».

В коридорі зависла мертва тиша, така, як була зазвичай на уроках. Однокласники мовчали.

— Я не поняв, вам шо, позакладало? — прикрикнув Руслан, один з друзів Грабара.

— Хлопці, не треба, — спробувала зупинити їх я.

— Мовчи, — шикнув на мене Тарас, міцніше стиснув моє плече, — Додіки, не мовчимо, вибачаємося! Інакше ми поговоримо з вами по-іншому.

— Вибач, Ксюша, — хором заволали однокласники.

— О, ну можете ж, як захочете!

— Я не поняла, це що таке? — Валентина Василівна, вчителька математики і а сумісництвом наша класна керівничка вискочила зі сходів, як чорт із табакерки.

— А це ми з вашими повчальну бесіду проводили, Валентина Василівна.

— Що сталось?  — запереживала вчителька.

Однокласники стояли, як не живі й не мертві. По їхніх очах було видно, що вони дуже хотіли пожалітися, але, ясна річ, це було ризиковано. До того ж, вони самі були винні у тому, що їх тільки що принижували. Можливо, тепер вони зрозуміють, як це, коли усі проти тебе? Хоча, не думаю, бо ж кожен, хто вишикувався в рядок, відчував підтримку іншого в тому, аби бути проти мене.