Глава перша

Мелагрен

– Знову ці «безсмертні» буянять, – бурчить Ліонія, вказуючи головою на настінний стереоекран.

– Угу, – погоджуюся не дивлячись.

– Це через них Керран не їде, точно тобі кажу, – не вгамовується сестра. Прикладається до келиха, уважно стежить за новинами.

– Злякався? – піднімаю брову.

– Обережність і боягузтво – різні речі, – промовляє вона.

– А ти, я дивлюся, дуже зацікавлена ​​в цьому союзі.

– В союзі зацікавлені батьки. Але якщо вдасться на додачу до контракту роздобути ще й красеня, то чому ні? Слухай, ти коли вже на мужиків почнеш звертати увагу?

Ніколи, хочу сказати, але лише тисну плечима. Сестра нічого не знає... і не дізнається, сподіваюся.

– Тобі ж скільки років вже! Швендяєш там незрозуміло куди, а все без толку.

Дуже навіть з толком. Правда, ані сестрі, ані татові про це знати не треба. Це мій свідомий вибір.

Пробігшись по показаннях пульта управління, знову піднімаю погляд до екрану, з якого дивиться Ліонія. З дому, зі своєї просторої кімнати з приголомшливою панорамою на столицю Куону.

– Ну хоч секс-кіборга тобі подарувати, чи що? – тягне з надією.

– Захочу – сама виберу, – мляво відмахуючись від обридлої теми. – Скільки можна мусолити?

– І батько там хотів твій корабель перевірити...

А ось це вже насторожує. Напружуюся, намагаюся не показати. Опускаю очі до свого келиху, трохи пригубивши з нього.

Ліонія ефектна блондинка, вся в маму. На відміну від мене, брюнетки. Схожі у нас тільки очі. Сині, як у мами.

Мами, яку не змогли врятувати, незважаючи на всі гроші нашого батька.

– Я вже велика дівчинка і навіть техогляд свого корабля можу провести без татка, – пирхаю, відключаючись.

Якби вона тільки знала!

Задумливо дивлюся на затухаючий віртуальний екран. Ще раз надпиваю з келиха: після такої колотнечі не завадить. Потім рішуче відставляю в сторону: мені потрібна твереза голова.

Ні, сестра точно не причому. Ані погляду, ані натяку за всю розмову – не вона відправила кіборга прикривати мою дупу. Та й не стала б: моя сестра – справжня аристократка, вихована серед золотої молоді. Я і сама такою була... до пори до часу. Поки не потрапила в халепу, з якої вийшла зовсім іншою людиною.

Головне – вийшла.

Зітхнувши, повертаюся до своєї знахідки. Медібокс пищить, передаючи дані, відновлює мого несподіваного рятівника. Але мене найбільше цікавить модель.

Як так вийшло, що я, дочка глави корпорації, фактично монополіста з виробництва кіборгів, не впізнала її?

– АР-24, – переводить Віола на спільну мову повідомлення медібокса.

Гм. І не пригадаю такого.

– Що за серія? – питаю.

Віола мовчить якийсь час: перебирає гігабайти інформації.

– Лімітована серія, зроблена на замовлення. Інформація прихована.

– Що значить прихована? – дивуюся: я взагалі-то не тільки донька глави, але ще й штатний психолог. Працюю в батьківській корпорації. Оцінюю ступінь самостійності клонів. Ну і кіборгів заодно, яких з них створюють. В мене є доступ скрізь! Принаймні, я так вважала. Досі не стикалася з його відсутністю.

Стиснувши перед собою руки, закусивши губу проходжу по простору – перегородки мені все ще не потрібні, і місця, щоб крокувати, багато. Наближаюся до медібоксу.

Кіборг стоїть в ньому, як в пакувальній коробці. Очі розкриті, але зіниці не реагують.

Уже повністю відновлений – принаймні, зовнішність. Складні технології та зброю медібокс не чинить.

Залишки комбінезона частково відтворені нанороботами, але здебільшого відсутні: у мене з собою немає стільки матеріалу. Фактично прикриті тільки стегна і трохи ноги.

Розглядаю широкі груди, сильні руки. Ледь різкі риси обличчя. Темне коротке волосся, світлі очі. Дуже вдала зовнішність, бойових кіборгів зазвичай створюють з упором саме на захисні властивості, а не на вигляд. Ось сексуальні іграшки – так, там яких моделей тільки не зустрінеш.

І все ж цей мені чимось імпонує. Хоча, може, імпонував би любий, хто б кинувся мене рятувати.

Навіщо?

Прикривши очі, настроююсь. Ця здатність виникла недавно. Якраз після того, як мене повернули до життя.

Бачити так звану душу, живу суть людської істоти. Те, через що розгорівся скандал, через що нас намагалися закрити. І чому батько вирішив укласти союз із Авеном Рошшассом, батьком обожнюваного сестрою Керрана і за сумісництвом спадкоємця планети Ламан, де кіборги все ще можуть вільно вироблятися. Розширення, так би мовити, потужностей та території впливу.

Для чого союз потрібен Ламану – не знаю, не вникала.

Ковзаю поглядом по своїй знахідці, намагаюся визначити згусток енергії, яка показує, чи є в ньому самоусвідомлення і наскільки воно велике. Але АР-24, схоже, чистий. Не бачу ніяких відхилень або хмар, які можна було б прийняти за людську сутність. Машина.

На віртуальному екрані біжать останні повідомлення. Корабель мірно долає космічний простір, а я не уявляю, що далі робити. Куди подіти моє цінне майно? І кому воно взагалі належить?

І що за модель така секретна? Бо раптом заявлюся з нею додому, і тата шляк хватить.

Але по базі пробивати не ризикую. Для початку розібратися б, що це за серія і чому я про неї не знаю.

Видихаю. Треба покопатися в налаштуваннях, але у мене з собою немає обладнання. Я все ж дітей воджу, а не кіборгів ремонтую.

Гаразд, для початку поспілкуюся, чи що.

Намацую про всяк випадок нейтралізатор. Хто його знає, які команди можуть спрацювати у чужого кіборга.

І наказую медібоксу відчинитися.

АР-24

Жив? Або це вже той світ? Дивно в ньому, вібрація, як на дрібному драндулеті.

Хто я? Де я?

Ядрений атом, нічого не болить... Щастя.

Якщо не скопитився, то як сюди потрапив?

Останнє, що пам'ятаю, – божевільний політ, потім – невиразні тіні... на мене напали? Викрали?