4

Марк вирішив не йти додому. У нього з'явилося кілька годин вільного часу — розкіш, якої він зазвичай боявся, але сьогодні вирішив використати. Ноги самі понесли його до старого парку.

Це було його місце сили. Або, швидше, місце безпечної втечі. Тут він відпочивав краще, ніж удома, бо тут він міг бути невидимим. Ритуал був відпрацьований роками: купити хот-дог у кіоску на розі, сісти на далеку лаву, вставити навушники й увімкнути улюблений плейлист.

Зазвичай це перетворювало реальність на кліп. Під епічну музику діти, що бігли алеєю, здавалися майбутніми олімпійськими чемпіонами. Жінка з сумками виглядала як героїня драми, що тікає від минулого. Марк любив цю гру: він придумував перехожим долі, професії, таємні місії. У його голові всі вони мали мету. Всі вони знали, куди йдуть.

Сьогодні він купив хот-дог за інерцією. Сів на лаву. Рука звично потягнулася до кишені за телефоном, щоб увімкнути музику, і завмерла. Тиша не настала. Навпаки, світ вибухнув звуками. Замість ідеально підібраного саундтреку Марк почув вереск дитини, яка вимагала морозива. Почув човгання підошв об асфальт. Почув, як неприємно плямкає чоловік на сусідній лаві.

Без музики «магія кіно» зникла. Він спробував, як завжди, пограти у свою гру — вгадати життя людей. Ось йде пара: хлопець і дівчина, тримаються за руки. Раніше Марк придумав би їм історію про велике кохання всупереч обставинам. Але тепер, без навушників, він почув уривок їхньої розмови, коли вони проходили повз: — ...ти знову забув купити наповнювач для туалету, я ж просила... — Та куплю я, не пиляй мене...

Романтична драма розсипалася, поступившись місцем побутовій гризні. Марк відкусив хот-дог. Він виявився не таким смачним, як завжди — булочка була сухою, а соус занадто кислим. Раніше музика робила смачнішим навіть це.

Він сидів і дивився на потік людей. Без рятівної фантазії вони здавалися втомленими, розгубленими або роздратованими. Точно такими ж, як він. І все ж вони кудись йшли. А він сидів, він нікуди не йшов.

Його самотність порушили. Лава здригнулася, і поруч важко опустився літній чоловік. Він був одягнений у потертий, але охайний піджак, з кишені якого стирчала газета. Дідусь голосно зітхнув, витер чоло картатою хусткою і, не питаючи дозволу, заговорив у простір: — Мурашник.

Марк напружився. Його першим бажанням було встати й піти. Він ненавидів розмови з незнайомцями — це порушувало його особистий кордон. Але піти зараз було б неввічливо. Правило №14: «Поважай старших». Тож він залишився сидіти, дивлячись прямо перед собою. — Кажу, справжній мурашник, — повторив дід, киваючи на потік людей на алеї. — Всі біжать. Хтось спізнюється, хтось наздоганяє. Ніхто не дивиться на небо. Ти помітив?

Марк неохоче повернув голову. Старий мав чіпкий, насмішкуватий погляд, який, здавалося, сканував його наскрізь. — Люди зайняті справами, — сухо відповів Марк, сподіваючись, що цей тон завершить розмову. — Справами... — протягнув дід, ніби смакуючи це слово. — Справи — це добре. Справи рятують від думок. Поки ти біжиш, тобі здається, що ти живеш. А зупинись на секунду — і стане страшно.

Ці слова вкололи Марка. Саме це він відчував сьогодні весь день. Він зупинився через розбитий телефон, і йому стало страшно. Дідусь дістав із кишені жменю насіння і кинув голубам. Птахи миттєво злетілися, влаштовуючи штовханину. — Дивись, — кивнув старий на птахів. — У них є мета: поїсти. У тих людей на алеї є мета: заробити гроші, купити їжу, поспати. Це називається «виживання». Це зрозуміло.

Старий раптом повернувся до Марка всім корпусом і пильно подивився йому в очі. Цей погляд був несподівано серйозним, без тіні старечої балакучості. — А ти, юначе? Ти не біжиш. Ти сидиш тут і дивишся на них, як на телевізор. Чому? — У мене... перерва, — збрехав Марк. — Я просто відпочиваю. — Відпочиває той, хто втомився від власної дороги, — усміхнувся дід, і ця усмішка була не доброю, а якоюсь сумною. — А ти виглядаєш не втомленим. Ти виглядаєш так, ніби чекаєш на автобус, який давно скасували.

Марк відчув, як усередині все стислося. Метафора була надто точною. — Що ви маєте на увазі? — запитав він, забувши про бажання піти. — Я люблю приходити сюди і дивитися на людей, — продовжив дід, ігноруючи питання. — І знаєш, що я бачу? Більшість із них живуть за чужою картою. Їм дали маршрут у дитинстві: садок, школа, робота, пенсія, цвинтар. І вони йдуть, бо так треба. Бо так накреслено. Але іноді я бачу таких, як ти. Тих, хто зупинився і зрозумів, що карта — фальшива.

Дідусь нахилився ближче і тихим голосом, майже пошепки, поставив питання, від якого у Марка перехопило подих: — Скажи мені чесно, синку. Якби завтра тобі сказали, що ніяких правил більше не існує, що ніхто тебе не засудить і ніхто не похвалить... що б ти зробив найпершим? Не для мами, не для шефа, а для себе?

Марк відчув, як до горла підкотив клубок. Запитання старого було наче удар під дих, але роки тренувань «бути чемним хлопчиком» спрацювали швидше за емоції. Він рвучко підвівся, обтрусив неіснуючі крихти зі штанів і, не дивлячись дідові в очі, пробурмотів: — Вибачте. Мені вже час. Батьки чекають. — Звісно, — тихо озвався дід йому в спину. — Біжи.

Марк ішов швидко, майже біг, поки не зник за поворотом алеї. Йому здавалося, що погляд старого пропалює його наскрізь. Дорога додому пройшла як у тумані. Він не пам'ятав, як дістався свого під'їзду, як викликав ліфт. Тільки коли за ним зачинилися важкі металеві двері його квартири, він видихнув.

Вдома було тихо. Зазвичай, переступаючи поріг, Марк одразу вмикав телевізор для фону або запускав стрічку новин у телефоні. Тиша лякала його, бо в тиші з'являлися думки. Але сьогодні рятуватися було нічим. Телефон лежав на дні сміттєвого бака десь на іншому кінці міста.

Він пройшов у кімнату і сів на диван, навіть не вмикаючи світло. Сутінки повільно заповнювали простір, розмиваючи кути його ідеально прибраної, правильної квартири. Ось стіл, за яким він іноді доробляв звіти. Ось шафа, де сортував одяг за кольорами. Ось полиця з книгами, які він купував, бо їх «треба прочитати інтелігентній людині», але так і не відкрив.