Розділ 10.2. Маєток Геракліда

— Близько двадцяти в гарячий сезон, — почала Прастінна, і її голос звучав трохи м'якше, ніж зранку, коли вона говорила уривчасто і майже не піднімала очей, — а взагалі в домі служить четверо: економка, кухарка та дві служниці. В стайнях є два конюхи, а також двічі на тиждень приходить садівник. У сезон на поле виходять десять людей, — її погляд був м'якшим, ніж зранку, тому я вирішила продовжити розмову, намагаючись не пропустити жодної деталі.

— А чи є в Геракліда секретар чи помічник? — поцікавилася я, проте відмітила, що при згадці господаря дому служниця знову ховає погляд, відвертаючи голову, ніби ховаючи якусь таємницю.

— Сеньйоро Рею, нам не відомо про такі речі, — тихо промовила Прастінна. — Чи не хочете прогулятися?

— Так, охоче, — відповіла я, і легка усмішка заграла на моєму обличчі. — Покажи мені, будь ласка, дім та подвір’я, — попросила я, розглядаючи служницю, наче намагаючись розгадати її загадку.

Прастінна швиденько віднесла на кухню тацю з тарілками, її рухи були точними і швидкими, і охоче повела мене на кухню, де вона щойно була, немов досвідчений гід.

На кухні, яка нагадувала простору світлицю, були три жінки і три чоловіки, які обідали за простим дерев’яним столом у затишному кутку біля вікна, наповненого сонячним промінням. При моїй появі, ніби за командою, усі встали і чемно представилися. Мені було приємно відмітити чистоту та доглянутість на досить великій кухні, де панувала приємна атмосфера, що нагадувала дбайливо доглянутий сад. Там були сувора старша жінка-економка Спуріна, з обличчям, на якому відбивалися мудрість та строгість, кухарка Перперна, з рожевими щоками та щирою посмішкою, служниця Мена, що трималася трохи осторонь, конюхи Бас і Рон, міцні та мовчазні, та садівник Асінус, із засмаглим обличчям, що нагадувало кору дерева. Побажавши їм гарного дня, немов друзям, що зустрілися в дорозі, ми вийшли на подвір’я акуратними стежинками.

Одна з них вела до саду, інша стежина вела до заднього двору, де розташовувалася конюшня.

У конюшні було десять коней, четверо кобил та двоє малих лошат. Виявляється, Гераклід любить коней, має породистих скакунів, які часто беруть участь у забігах та неодноразово перемагали. Я хотіла детальніше розпитати служницю про неочікуване захоплення чоловіка, проте служниця зіслалася на те, що мені слід поговорити з конюхами, які в цьому добре розбираються. Ми ж попрямували кам’яною стежинкою до саду.

В саду панувала неймовірна краса — кущові троянди, наче рожеві хмаринки, розкинулися по обидва боки від алеї, що вела до дерев’яної альтанки. Альтанка, збудована на невеликому пагорбі, немов притулок від щоденних турбот, звідти відкривався чудовий краєвид на околиці міста, та широкі зелені простори, що нагадували безкрає море. Всередині альтанки було затишно та спокійно — дві довгі лавки зі спинками, обставлені м’якими світло-блакитними подушками, наче хмаринки, та широкий дерев’яний стіл, що нагадував давні часи. Прастіна показала мені землю, яка належала Геракліду, на ній вирощували жито, овес, капусту та буряки, і її розповідь звучала, як ода землі та її плодам. Далі був невеликий виноградник, де соковиті грона винограду, наче маленькі сонечка, виблискували під промінням сонця.

Я замилувалася красою навколо, немов занурилася у чарівну казку, і на мить забула про всі події останніх днів, про сумніви та тривоги, що обтяжували моє серце. Сонце лагідно сяяло, даруючи тепло усій землі, наповнюючи повітря ароматом квітів та трав, немов розливало золотий еліксир. Мене відволікла Прастіна, що стояла трохи осторонь, знову уникаючи мого погляду, наче тінь, що ховається від світла.

— Сеньйоро Рею, мені потрібно йти, має скоро повернутися сеньйор Гераклід, і він буде незадоволений, що я не працюю, — знову відвела погляд Прістіна, намагаючись не зустрітися зі мною очима, уникаючи подальших розпитувань.

— Прастінно, ще одне питання, і я благаю тебе, дай мені чесну відповідь, — я говорила спокійно, але в моєму голосі звучала рішучість, наче перед битвою. — Який Гераклід? Розкажи мені про нього, як про людину, а не як про господаря, — я спробувала востаннє достукатися до її душі, неначе шукала іскру надії у темряві, очікуючи на відвертість, але знову побачила зляканий, зацькований погляд, наче в дикого звіра, що потрапив у пастку.

— Сеньйор Гераклід — добрий господар, — вона зробила паузу, і її голос звучав, наче вимушений шепіт, а її наперед завчена фраза ще раз наводила на думку, що свого сеньйора вони сприймають, як безжального тирана. Її руки нервово стискалися, наче намагалися стримати невимовний жах, але вона продовжила, ледь чутно: — Він досить вимогливий, і за будь-яку провину, навіть найдрібнішу, може покарати, — її голос здригнувся, немов крихка гілочка на вітрі.

Ось тут, я не очікувала на цю маленьку тріщину в її стіні мовчання. Я побачила, що жінка зробила величезні зусилля над собою, щоб озвучити ці слова, немов піднялася на вершину гори. Для мене це вже було подвигом, тож я вирішила розділити з нею свою долю щирості, наче простягнути руку в темряві.

— Я помітила це, і для мене це виявилося вкрай неприємним відкриттям, — зізналася я, а в моєму голосі пролунала гіркота, наче від гіркого напою.

— Сеньйоро Рея, на вас піднімав руку чоловік? — слова вирвалися з її вуст так миттєво і несподівано, як блискавка, що розрізає небо, що вона аж закрила рота своїми долонями, немов ховаючи заборонену таємницю, а на очах відбилися емоції жаху, наче вона побачила привид.

Я від такої несподіванки закліпала очима, мозок відмовлявся приймати нову інформацію, наче вона була з іншого світу, де панують жорстокість та беззаконня.

— Ні, Прастінно, — мій голос прозвучав, наче тихий шепіт на вітрі, і в ньому вчувалася напруга, яку я старанно намагалася приховати. — Що ти таке кажеш? — я намагалася бути впевненою, наче скеля, що протистоїть морським хвилям, проте всередині душі вже закралися насіння сумнівів, що розпускалися, немов отруйні квіти. — Ходімо до дому, — додала я, і мої слова звучали, наче заклинання, сподіваючись, що вони зможуть розвіяти темні думки, що наповнювали моє серце.