Розділ 8. Нова весталка Юніона

У храмі Вести життя знову заструмувало своїм звичним, спокійним руслом. Діана виявилася не лише міцною опорою, а й справжнім авторитетом для молодших служниць — Лії та Селестії. Фрея та Полінія, наче маленькі губки, вбирали в себе знання, що їх щедро ділила з ними Діана.

Завтра мав відбутися особливий день – вибори нової весталки, які вперше за пам'яті римлян мали пройти без пишних урочистостей, лише у колі найповажніших. Головними дійовими особами були Понтифік, досвідчені весталки, а затверджуватиме вибір особисто імператор, як символ римської величі та правосуддя.

У тронному залі, прикрашеному мозаїками, що виблискували в світлі факелів, зібралися дванадцять претенденток з різних куточків провінції. Їхні обличчя, сповнені надії та хвилювання, були освітлені м'яким золотавим сяйвом. За традицією, після вшанування пам’яті Аквілії, чий образ і досі витав у повітрі, Понтифік зажадав почути кожну з претенденток. Найстаршій з них було двадцять шість, а наймолодшій — дев'ятнадцять років. Більшість з них походили з аристократичних родин, і, як виявилося, прийшли сюди не за покликом серця, а за наполяганням владних старійшин. Та відвертість, з якою вони це визнавали, робила їх по-своєму гідними уваги, проте для нас, весталок, вона вплинула на вибір.

Не домовляючись між собою, наші серця схилилися до молодої, двадцятитрирічної Юніони. Спокійної та виваженої жінки з темним волоссям, акуратно заплетеним у рівні коси навколо голови та дивовижними сіро-блакитними очима. Її історія була сповнена болю і глибокої скорботи.

Вона втратила сенс свого життя після того, як її молодий чоловік, Леонід, пішов на війну і загинув, як справжній герой, повернувшись «на щиті». Вони встигли побратися лише напередодні військового походу, сповнені надій на довге і щасливе життя, та доля виявилася жорстокою. Вона навіть не встигла сповістити коханого, що носить під серцем їхню дитину, яку втратила наступного дня. Враз усі її мрії, як крихке скло, розбилися об холодний камінь реальності. Зі скрути Юніоні допомогли вибратися сестри, які привели її до храму весталок. Так вона захопилася їхньою працею, їхньою згуртованістю, їхньою турботою, та навіть не сміла мріяти про те, що зможе хоч би наблизитися до такого життя. Її слова звучали щиро, без штучних прикрас і зайвого пафосу. Вона дякувала долі за те, що змогла подолати горе і побачити світ у ширшій перспективі. Тож одноголосно, і з теплотою в серці, ми обрали саме Юніону до нашої невеличкої родини весталок.

Юніона сподобалася не лише нам. Найбільше її полюбили маленькі непосиди Фрея та Полінія. До них вона ставилася, як до своїх маленьких донечок, балуючи їх постійними смаколиками, що завжди знаходилися в її кишені.

Вечори проходили у звичній, майже ритуальній рутині — уся наша «сім'я» весталок збиралася за вечірнім столом. Рея та Тукція, ніби справжні берегині, благословляли їжу, а під час вечері ми ділилися своїми розповідями, настановами, а наостанок ішли до святині, для спільного підживлення вічного вогню. Цього разу, вперше у своїй історії, Діана змогла відкрити на своїх долонях полум'я, ніби розпускався бутон незвичайної квітки. Тепер вона, без сумніву, стала справжньою наставницею.

–Тук-тук-Тукція прийшла! — весело, наче дзвіночок, проспівала невгамовна подруга, як завжди зазирнувши до кімнати Реї перед сном.

–Туччі, як же мені не вистачатиме цих вечорів, – Рея обійняла подругу з теплотою, що зігрівала душу.

–Ти що, плачеш? Потерпи ще вісім днів, люба, а тоді плач від щастя, я не заважатиму, – Тукція спробувала розрядити обстановку, та відчувала, що поділяє ностальгійні почуття Реї.

–Я все думаю про майбутнє, і воно мене по-справжньому лякає. А раптом виявиться, що чоловік не є тим, ким ми його собі уявляємо? — з тремтінням в голосі сказала Рея.

–Облиш, дівчинко. Це лише передвесільні страхи кожної нареченої, — Тукція погладила подругу по плечу. — Особисто я цього не боюся, адже ми не прості жінки...

–Хоч ми й маємо, Туччі, наш особливий вогонь, проте він не може вберегти від усіх бід, наприклад від гніву чоловіка або зради, — відверто поділилася Рея.

–Не слід про це думати, Рею. Наші чоловіки присягатимуть на жертовному вівтарі, а обіцянками, даними богам, не розкидаються, — впевнено відповіла Тукція. — Я, ось, наприклад, уже розпланувала наш наступний місяць, та й, мабуть, рік наперед.

–Чомусь я не здивована, подруго, — Рея всміхнулася, дивуючись енергійності подруги. — І куди ж ви відправляєтеся?

–Граціан повезе мене по Середземномор'ю, — засяяла Тукція. — А спершу ми відправимося до Трої. Усе моє свідоме життя пройшло лише в Римі, і я більше нічого не бачила, а він подорожував з купцями, бачив чудернацьких звірів і людей з дивовижними здібностями на островах.

–Але ж повір’я про жінок на кораблі... Тебе це не тривожить? — спитала Рея з неприхованим захватом.

–Не знаю, як щодо жінок, а ми – весталки, і точно є талісманом удачі, тому не бачу для себе жодної небезпеки, – Тукція махнула рукою, відкидаючи всі сумніви.

–Ти смілива, Тукціє, і така запальна! Я не знаю, чи я б наважилася ступити на корабель, – зітхнула Рея.

— Хто це тут наважився назвати мене сміливою? — вигукнула весталка, і її очі заблищали, наче дві маленькі зірочки, розсипаючи іскри по темній кімнаті. — Я просто не збираюся жевріти, як покинута свічечка на вітрі! Хочеться жити так, щоб аж дух перехоплювало, щоб кожен день був як феєрверк — яскравий, гучний і незабутній!

І справді, їхні розмови, немов магічні заклинання, затягувалися далеко за опівніч, коли весь світ вже засинав, а вони тільки починали відкривати свої душі. А ще допомагали одна одній з виборами суконь не тільки для церемонії шлюбу, а й для подальшого життя, адже крім білого вбрання, нічого іншого не носили.

Кожна хвилинка спілкування була для них коштовною перлиною, яку вони дбайливо берегли, боячись, що чарівний час ось-ось розвіється, як ранковий туман. Вони обмінювалися не лише словами, а й поглядами, усмішками і навіть мовчанням, яке було наповнене розумінням і теплом.