Розділ 7. Вогонь надії

Наступного дня, мов під траурним покривалом, все місто, від найбідніших до найзаможніших, зібралося, щоб віддати останню шану весталці, котра служила вірою і правдою богині Весті дев’ятнадцять довгих років. Аквілія, мов маленька пташка, яка переступила поріг храму у семирічному віці, юною, допитливою і слухняною дитиною, зігрівала місто вогником богині Вести, що випромінював тепло та надію. За весь час свого служіння, вона не оступилася, не зійшла зі шляху праведності, не принесла горя чи зради нікому з дівчат, що жили з нею під одним дахом, ставши для них вірною сестрою та наставницею.

Ще десять днів тому, місто, мов розквітлий сад, було сповнене надіями у виборі юних весталок, що нагадували перші квіти весни, а тепер, мов у зимовій темряві, прощається з однією з них, що була, мов сонячний промінчик у темряві. Був повсюди біль, мов тисяча гострих стріл, смуток, мов важкий камінь на серці, горе, мов безодня без дна, та чулося ридання, мов жалібні голоси, чи легке схлипування, мов подих вітру, що розносив сумну мелодію. Емоції вирували, мов розбурхане море, навіть сильні чоловіки та воїни, мов скелі, і ті не стримували своїх сліз, що нагадували краплі дощу, оплакуючи втрату.

Вона, мов легенда, назавжди увійде в історію держави, як вірна служителька. Весталка Аквілія. Сьогодні її душа, мов вільний птах, приєднається до інших весталок, які довгі роки, мов віддані воїни, служили на благо країни, запалюючи у їхніх серцях вогонь віри. На знак пошани, що буде, мов вічна пам’ять, наступного року біля храму з’явиться мармурова скульптура Аквілії, що нагадуватиме про її велич і мудрість. Такими почестями були удостоєні найвідданіші і найшанованіші служительки, які віддали своє життя служінню богам.

Вибори наступної весталки, що стане Діані молодшою служницею, проведуть у неділю. Зараз нашим основним завданням було підтримка вогню, який, немов душа, продовжував горіти, хоча й дещо слабше, ніж раніше. Наші юні Фрея і Полінія, немов молоді пагінці, за десять днів стали старшими на рік, адже їхня поведінка, мов за помахом чарівної палички, змінилася, і вони стали більш свідомими та відповідальними, розуміючи важливість свого служіння.

В домі, мов у тихому озері, знову запанував спокійний тон, і ми з останніх сил, як вірні стражі, старалися підтримувати атмосферу злагоди і святості, нагадуючи іншим, що ми не прості дівчата, а володіємо надзвичайним даром, що може бути як даром творення, так і руйнування, наче дикий вогонь. Після довгих років тренувань та виснажливих практик, можна розвинути здатність створення вогню, що є прямим продовженням нашої душі, та внутрішньої сили, якою наділили нас боги. Весталки слухали нас, як лекторів, не вдумуючись у зміст наших слів, немов маленькі пташенята, тож довелося наочно продемонструвати наші вміння, використовуючи магію.

–Вау! – вигукнула Селестія, її очі були наповнені здивуванням та захопленням, дивлячись з новим неприхованим захопленням на нас з Тукцією, після того, як на наших долонях, мов маленькі сонця, засяяли вогники, що випромінювали тепло і світло, – а Діана так може? – запитала вона, її голос був сповнений надії.

Діана, мов збентежена квітка, також дивилася на нас з неприкритим здивуванням, не приховуючи своїх почуттів.

–Ні, – сумно зізналася вона, її голос був сповнений жалю.

–Поки що ні, – заспокоїла її Тукція, – вона тільки вступила на пост наставниці, тож незабаром їй відкриються ці здібності, як тільки вона розкриє увесь свій потенціал, – підбадьорила її подруга, намагаючись вселити надію.

–Отож, юні весталки, – звернулася я до всіх, – ми з вами є довіреними богині Вести, що є нашою покровителькою. Саме ми несемо надію, і наш внутрішній вогонь, який палає в серці кожної з нас, має випромінювати добро, любов і надію, - сказала я, намагаючись надихнути їх, - Не можна піддаватися зневірі і смутку, адже ми можемо втратити вогонь, як ми мало це не зробили в той жахливий вечір, – додала я, згадуючи про трагедію. Лише наша спільна молитва допомогла нам згуртуватися, і врятувати його від загибелі.

Після завершення нашого дня, коли вечір спускався на місто, і небо наповнювалося чарівними барвами, Туччі зайшла до мене в кімнату, бажаючи поговорити перед сном:

–Рею, а знаєш, я тобою пишаюся! – вона мене міцно обійняла.

–О, Туччі, – ми зависли в обіймах, як часто це робили, коли хотіли поділитися своїми почуттями, – Я також тобою пишаюся.

–Ти виявилася сильнішою, ніж я гадала, – чесно зізналася подруга, її голос був наповнений щирістю, – всі ці дні я старалася з останніх сил, але ти зуміла і мене здивувати, – додала вона, виявляючи свою повагу. А твоя демонстрація сьогодні заслуговує окремих овацій, – сказала вона, виражаючи своє захоплення.

–Туччі, у тебе сьогодні вийшло з першого разу, я не помилилася? – запитала я, відчуваючи її силу та впевненість.

–Ти права, сьогодні я змогла взяти свій вогонь під контроль, – відповіла вона, не приховуючи своєї радості. Раніше кілька разів ледь кімнату не спалила, - ми разом усміхнулися, хоч і вийшли ці посмішки з долею гіркоти, що нагадувала про втрату.

–Пам’ятаю, ти ж невгамовна, доки не вийде, доти не заспокоїшся, – з посмішкою сказала я, відчуваючи її завзяття та наполегливість. А що тобі сьогодні допомогло ось так одразу приборкати полум’я, не даючи йому жодного шансу розростися? – запитала я, відчуваючи її силу.

–Твоя впевненість мимоволі передалася і мені, – відповіла вона, її голос був сповнений щирістю, – Я відчула відповідальність не тільки за себе, але й за інших. Я не бажала підвести тебе, а також хотіла показати себе добрим прикладом для інших, – додала вона, виражаючи свою відданість.

–Правильно, Туччі, – погодилася я, відчуваючи її мудрість. Відповідальність і почуття впевненості та контролю ситуації, – сказала я, підкреслюючи важливість цих якостей.

Ми ще розмовляли кілька годин, сидячи у темряві, передчуваючи наше розтавання, яке буде за два тижні, і хоча ми заприсяглися продовжувати товаришувати поза стінами нашого дому, проте таких митей, як зараз, більше не буде, бо життя підготувало нам новий шлях.