Розділ 6.1. Найтемніша ніч

Ця ніч, мов чорна безодня, виявилася безумовно найтемнішою в моєму житті, коли тіні, мов кошмари, снували навколо. Не пригадую з дитинства навіть згадки від наших наставниць про подібні випадки, коли горе і смуток вдиралася в нашу обитель. Аквілія, мов зірка, яка раптово згасла, поверталася з храму додому, але до своєї оселі, на жаль, вона так і не дійшла. Чому? Що з нею трапилося? Як ця жахлива трагедія вплине на подальші події, на наші обов’язки, які були мов священні клятви, та, зрештою, на наші весілля, що здавалися такими близькими та нездійсненними.

У нашому домі, як у великій родині, весталки сприймалися більше як сестри, пов’язані спільним служінням та долею. Ми були, пов’язані, живучи і здійснюючи служіння разом, розділяючи радощі та печалі. Аквілія, мов маленька іскорка, стала весталкою у семирічному віці, і з тих пір, ось уже майже двадцять років, мов вірна служителька, живе з нами. Тобто, жила…

Не віриться… Серце відмовляється приймати цю жахливу правду, і погляд мимоволі повертається в темряву минулого.

Її знайшла Діана, коли поверталася з храму додому. Вона лежала окривавлена, мов поранений птах, ще жива, з останньою іскоркою життя. Хтось, підступно, мов нічний злодій, вбив весталку, встромивши ніж в її беззахисну спину, що є символом підлості та боягузтва. Аквілія, мов мучениця, не впізнала свого вбивцю, а її останніми словами, що відлунювали болем та відчаєм, було «За що?», що пронизували моє серце, мов гострі стріли.

На місце, мов за покликом долі, прибули ліктор, Понтифік, лікарі, державні службовці та інші люди, чиї обличчя були сповнені тривоги та жаху. Імператору також сповістили про вбивство, проте в його обов’язки входило завершити захід. Розпорядилися також створити комісію, яка б з’ясувала усі обставини і мотиви смерті весталки.

Тіло Аквілії, мов зранена птаха, перенесли до дому муз, щоб усі, хто її знав, могли востаннє з нею попрощатися, виразити свою скорботу та шану. Її поховають з усіма почестями, наче героїню, що віддала своє життя за віру, проте ніхто достеменно не розумів причини такої жахливої події, що нагадувала темний кошмар.

Враз, затишний і рідний дім, що був, мов фортеця, став чужим та небезпечним, наповненим тривогою та страхом. Піднялося питання охорони, чого раніше ніколи не було, адже ми були під захистом богів. А раптом вбивця, мов тінь, ходить десь серед нас, підстерігаючи нову жертву, вселяючи жах та паніку?

Матері юних весталок, наполохані трагічними подіями, наполягали на спільному перебуванні разом зі своїми доньками, захищаючи їх від небезпеки. Звісно, в цій ситуації, їм дозволили знаходитися поруч з ними протягом місяця, щоб надати їм підтримку та заспокоєння.

Наш звичний світ, що був, мов кришталева ваза, рухнув, розбившись на тисячі дрібних уламків, поселивши в серці смуток, що був наче важкий камінь, та гірку втрату однієї з нас, з якою ми ділили спільну долю.

Знову, немов вогонь у пеклі, відчула, як палають долоні, що було наче провісник біди.

–Туччі, нам потрібно в храм, – серйозно промовила я, відчуваючи, як в серце закрадається тривога.

–Звісно, – виснажена подруга, мов тінь, поплелася за мною, відчуваючи, що біда вже зовсім близько.

В храмі, наче в найтемнішій безодні, ледь помітно жеврів вогонь, який раніше сяяв, мов сонце, і освітлював храм яскравим світлом і теплом, даруючи надію та спокій.

–Люди прогнівили богиню, – сказала відсторонено Тукція, наче говорила не своїм голосом, – ми мусимо з цим впоратися і не допустити згасання вогню, що є символом нашої віри та надії, – додала вона, відчуваючи тягар відповідальності.

–Через відсутність однієї з нас, він почав тьмяніти, – відповіла я, – У давніх книгах, що були мов священні писання, писало, що в разі вигнання чи смерті однієї з весталок, обирають іншу на її місце, щоб вогонь не згас, – додала я, відчуваючи як мій голос починає тремтіти.

–Але як зробити так, щоб не викликати паніки в місті, – запитала подруга, її голос був сповнений тривоги, – народ може не витримати такої жахливої новини.

Раптом вогонь став ще тьмянішим, мов остання іскорка життя, ледь-ледь жеврів, немов ховаючись від темряви.

–Клич усіх весталок, Тукціє, – вимовила я, відчуваючи, як в серце закрадається відчай, – Ми маємо бути усі разом, як єдина сім’я. Тільки наша спільна молитва і спільна боротьба врятує вогонь, а разом з ним і місто, що потребує захисту.

Невдовзі, ми, наче одна велика сім’я, стали в коло, тримаючись за руки, наші тремтливі голоси, мов голоси ангелів, поєдналися в молитву, звернену до богині Вести. Нас об’єднувало одне бажання на всіх, як єдина сила, що здатна протистояти темряві. Наша спільна молитва, наче чарівний ритуал, тривала цілу ніч, наповнюючи простір вірою та надією. Ми вистояли і зберегли вогонь, який під ранок, мов відчувши наші щирі прохання, почав сяяти трохи яскравіше, даруючи надію на краще.

Стомлені, виснажені, але, мов воїни, ми вистояли і зберегли вогонь, що є символом нашої сили та віри.

Залишалося невідомим лише одне – хто, а головне, чому вбив весталку. І чи їй призначалася така доля? А раптом ціллю мала стати не вона, а хтось інший з нас, занурюючи нас у безодню страху.

Ці думки, мов привиди, відлунювалися в кожній з нас, та не наважувалися навіть озвучувати їх, побоюючись, що темрява їх почує. Разом, мов сестри, пішли додому, тримаючись за руки, підтримуючи одна одну. Біля дому, мов нічні вартові, було кілька охоронців, які своїм виглядом нагадали про моторошні події, що відбулися цієї ночі. Ми зайшли в спустілий дім, в якому вже не було частинки нашої душі, і де, мов тіні, бродили спогади.

Ніч, яка стала найтемнішою в житті весталок, не змогла здолати вогонь життя, що виявився сильніший. Навіть після безпросвітної, найтемнішої ночі, обов’язково наступає світанок, даруючи надію на нове життя.