Розділ 4. Вибір

Атмосфера свята, наче чарівна мелодія, ширилася далеко за округи Риму, проникаючи в кожне серце та душу. Стільки народу, мов річка, що вийшла з берегів, прийшли в очікуванні справжнього дива – відбору юних весталок, що було схоже на таємничий ритуал.

На Форумі, мов квітучий весняний сад, стояли близько сотні дівчаток від шести до дев’яти років, їхні оченята, наче маленькі іскорки, випромінювали надію. Кожна з них, мов маленька пташка, що прагне неба, прагнула торкнутися таємничого дотику самої богині Вести, і стати її довіреною дочкою, що було, мов сходження на небеса. В велелюдному натовпі  було помітне тихе хвилювання. Понтифік, сидячи на спеціальній платформі, що нагадувала сцену, довго вдивлявся в юні обличчя, що були, мов чисті аркуші паперу. Не відомо як саме, мов мудрий чаклун, він обирав майбутню служительку, в його руках був скіпетр – символ влади, що був, мов ключ до дверей долі. Враз, мов осяяння, він зупинив погляд на темноволосій  дівчинці, чиї кучері були наче чорнильна ніч, і протягнув у її напрямку свою різьблену паличку, що виблискувала в променях сонця. Раптом, мов стадо переляканих пташок, у тому напрямку кілька дівчаток зассяли, подумавши, що вказали саме на них, проте пильне око посередника між світом людей і світом богів, мов мудрий наставник, похитало головою, заспокоюючи їхні хвилювання.

Ти, - вказав він чітко на дівчинку, яка розгублено кліпала очима, – як звуть тебе, мій янголе? – запитав він, його голос лагідний.

–Фрея, – хрипло промовила від хвилювання, наче маленьке кошеня. Проте, через секунду її голос звучав впевненіше, наче дзвіночок: – Мене звуть Фрея, - сказала вона, гордо піднявши голову.

У натовпі, мов грім серед ясного неба, почулися оплески, схвальні вигуки, що були, мов гул бджіл, і за мить, повсюди, мов відлуння, лунало:

–Фрея!

 –Фрея – нова весталка!

 –Її звуть Фрея! – повторював натовп, як один, наче мантри.

Мати дівчинки, що була, мов збентежена пташка, підбігла до донечки. Її погляд, сповнений надії, налився сльозами щастя. Вона обійняла свою донечку, шепочучи їй підбадьорливі слова, що нагадували колискову, і разом з нею підійшли до Понтифіка, ставши поруч.

Наступну весталку він видивлявся досить довго, його погляд блукав, зупиняючись почергово на одній чи іншій юній дівчинці. Тиша, яка стояла на площі, була настільки густою, що її можна було помацати руками, раз у раз порушувалася нетерплячими перешіптуваннями, проте владний релігійний очільник, мов досвідчений диригент, умів тримати аудиторію, що затамувала подих. Він здійняв руки догори, мов у молитві, і через кілька хвилин його погляд, мов стріла, спрямувався в один кінець, і він знову вказав на дівчинку. На цей раз новою весталкою виявилася світло руда дівчинка, чиє волосся було наче осіннє сонце, в ластовинні, що нагадували маленькі зірочки, і з маленьким віночком живих квітів на голові. Дівчинку, що була, мов промінчик, звали Полінія.

–«Я приймаю тебе за жрицю весталок, яка буде виконувати священні обряди, що за законом має весталка виконувати від імені римського народу», - ці слова, немов священну клятку, він промовив по черзі обом обраним дівчатам.

На цьому вибори весталок завершувалися. На площі продовжували залишатися дівчатка, до них підходили матері з старшими чи молодшими членами родини. Багато з них не стримували своїх сліз та розпачливих емоцій, адже стати весталкою було мрією чи не кожної дівчинки.

Новопризначених весталок Фрею та Полінію повели в храм, куди вони вперше переступили на церемонію освячення. Від завтра це місце стане їх домівкою, де вони перейматимуть досвід у старших весталок та продовжуватимуть нести вогонь надії. Дівчатка одразу взялися за руки, як давні подруги. 

Попереду, мов феєричний фінал, очікувалася інша подія, – вихід весталки на заслужений відпочинок, що було схоже на сходження на Олімп. Це був чи не найцікавіший момент, адже церемонія, супроводжувалася нагородженням весталок, а саме їм виплачувалася щедра сума грошей за служіння, що було схоже на винагороду від богів, та затверджувався вибір нареченого, що ставав обранцем їхнього серця. Претендентів на руку весталки також було чимало,  проте затверджував кандидатів сам імператор, зважаючи на побажання, бо лише він мав право вирішувати їхню подальшу долю.

У натовпі, мов гул моря, вже чулися наші імена, які знав кожен не тільки в місті, а й у всій державі, що були немов відлуння на вітрі:

–Рея – Рея – Рея

Дещо стишено чулося

–Тукція…

Першою покликали мене. Натовп скандував, а претенденти Граціан і Гераклід також вийшли на подіум, мов переможці. Спершу мені вручили грамоту, завірену печаткою імператора, далі імператор Веспасіан сам підійшов, вручивши скриньку з золотом, яка виявилася доволі важкою, близько трьох кілограм, і букет квітів з блакитною стрічкою, в тон моїй сукні.

–Кого з цих почесних претендентів ти обираєш, Реє Соннаріс? – імператор, наче таємний спостерігач, дивився на мене з явною цікавістю, намагаючись прочитати мої думки

В натовпі чулися окремі звуки, проте пауза виявилася доволі хвилюючою. Я поглянула на свою подругу Туччі, проте в її очах, наче у дзеркалі, вловила мимовільне хвилювання, що ховалося за маскою впевненості.

Напроти, мов два сильних дерева, стояв високий, атлетичний, з ідеально завитими світлими кучерями Граціан, що був схожий на юного бога, на вигляд років тридцяти, та не менш привабливий, проте трохи нижчий, смаглявий та темноволосий Гераклід, що був мов досвідчений воїн. Гераклід був на п’ять років старшим, його досвід і мудрість читалася в його очах.

– Я обираю Геракліда, – промовила я, наче проголошуючи вирок, відчуваючи, як всередині мене розквітає дивна суміш хвилювання та очікування, а в його очах, наче у двох озерах, засяяв вогник надії, що був схожий на маленьку зірку, яка пробивається крізь темряву. На його обличчі простежилися емоції повної несподіванки, немов його серце застигло в чеканні дива, а потім забилося з новою силою. Він вмить наблизився до мене, мов керований невидимою силою, і, не вагаючись ні секунди, став на одне коліно, схилився переді мною, наче перед богинею, і завмер, явно від переповнених емоцій, що билися ключем зсередини. Імператор, що був схожий на мудрого батька, підбадьорливим жестом, немов даючи благословення, підняв щасливого чоловіка, і той, ледь перевівши дух, несміливо взяв мою руку, наче найцінніший скарб, яку підніс до своїх губ, а на обличчі з'явилася ніжна і сором'язлива посмішка. Мої очі, наче збираючи враження від побаченого, наповнилися вологою, і такі щирі і неймовірні моменти, сповнені тепла і доброти, направду виявилися доброю волею богів, що подарували мені цей чарівний момент.