Розділ 2. Дім весталок

Нашими обов’язками, окрім благоговійного служіння полум'ю, що ототожнювався з  вічним серцем Риму, і щоденної підтримки його невгасаючої жаги до життя, був збір кришталево чистої води зі священного джерела, що билося, мов пульс надії, у глибині таємничого саду, де, за повір’ями, самі німфи купалися під сяйвом місяця. Ми готували їжу, що була особливим підношенням богам, доглядали за священними предметами в храмі, що були реліквіями і символами Риму, які захищали його від лиха. Також, на наші тендітні плечі було покладено відповідальність за збереження заповітів, стародавніх сувоїв мудрості, які відкривали таємниці минулого та передбачали майбутнє, охорону священних об’єктів, що були, мов ключі до серця богів, та виготовлення особливого борошна для священного хліба, що дарував життя та надію.

Переваги, які надавалися весталкам, були значними, немов дарунки від богів за їхню відданість та служіння. Наша присутність, мов талісман, була потрібна для проведення численних публічних церемоній, де ми, немов небесні посланці, освячували події своєю чистотою. Нас перевозили в критій двоколісній кареті, перед якою стояв ліктор – правитель міста, що вказував на наше високе положення. Весталки, мов ангели, що зійшли з небес, займали почесне місце на публічних іграх і виставах, де їхня присутність вважалася знаком благословення. Ми мали право висловлювати свої думки, що були, мов мудрі пророцтва, і до них безперечно прислухалися, адже наші слова вважалися чистими, щирими та непорочними.

Весталкам, чия репутація була непохитною, довіряли важливі державні документи, як-от публічні договори, через їхній непідкупний характер. Наша особистість вважалася священною, і якщо хтось, осквернивши свою душу, ранив весталку, то карався миттєво, наче боги самі звершували правосуддя. Кожну весталку поважали та берегли, наче найціннішу коштовність, адже наша чистота та відданість були запорукою процвітання Риму.

Важливим правом жриць, що надавало нам владу, було звільняти ув'язнених і рабів, доторкнувшись до них, мов небесні ангели, що звільняють від пут. Якщо засуджений до смертної кари бачив весталку, що йшла до нього, немов промінь надії, він отримував помилування, наче боги самі відміняли його вирок.

Також, ширилася думка, що весталки, як ніхто інший, володіли магічною силою, немов іскрами божественного полум'я. Промовляючи певну молитву, слова якої були своєрідним ритуалом заклинання, що відкривали таємниці майбутнього, ми могли навіть передбачити певну важливу подію, що була віддзеркалення волі богів.

Ввечері, коли сонце ховалося за горизонтом, фарбуючи небо у відтінки рубіна та золота, короткою, майже таємною стежкою, ми поверталися у свій дім, де панували тиша та спокій. Туди не ступала нога жодної сторонньої людини, лише ми – обрані жриці, що були немов сестри, пов'язані спільними таємницями. Звісно, дві молодші весталки, юні учениці-студентки, час від часу, мов маленькі ангели-охоронці, перевіряли вогнище в храмі, щоб воно не згасло випадково.

Цей вечір, наче сторінка з давньої книги, був особливим для нас з Тукцією. Ми, мов дві сестри, що пройшли разом через вогонь випробувань, двадцять два роки служили в храмі, а після свята Весталії, що наближалося, наче довгоочікуваний подих вітру, на наше тридцятиліття, ми могли обрати для себе інший шлях, який був схожий на відкриття нового світу.

Тукція, на відміну від мене, наче жайворонок, що чекає світанку, дуже чекала цього свята. Вона була сповнена мрій та надій на щасливе подружнє життя, де вона зможе бути не лише жрицею, а й коханою дружиною. Понтифік, як добрий батько, нещодавно на святі, присвяченому славній перемозі Риму над галлами, поділився з нами приємними і водночас трепетними новинами, наче таємницями, що розкривали наші долі: він підшукав гідних наречених для нас, що були не лише багатими, а й мали шляхетне серце.

Змалечку, відколи ми, наче маленькі іскорки, переступили двері храму, ми росли, мов діти держави, що вбирали у себе усі традиції та чесноти Риму. Матері відтепер були осторонь, відвідували нас лише двічі на рік протягом тижня, на Весталію і на Новий рік. Лише в такі короткочасні дні ми могли відчути себе дітьми, безпосередніми і життєрадісними, розкриваючи свої серця, наче квіти, під лагідним сонцем. Решту часу, ми залишалися недосяжними для усіх, окрім богів.

–Рею, ти бачила свого нареченого? – весело і грайливо прошепотіла Тукція, миттєво вибивши мене з рівноваги. Я саме терла зерно на борошно для свята і механічна робота діяла на мене немов заспокійлива медитація.

–Туччі, ти знову за своє? – промовила я, намагаючись приховати усмішку, що зрадливо з'явилася на моїх устах. – Цить, а то нас почують Аквілія і Діана, а вони ще зовсім юні для таких розмов, – зауважила я, намагаючись придати своєму тону серйозності.

–Не переймайся, – махнула рукою Тукція, наче проганяючи неприємності. – Коли ми були у статусі служительок, хіба ми не підслуховували за нашими вчительками? Тож, – вона підморгнула мені, – насолоджуйся, зараз ми не учениці і не служительки. Ми віддали двадцять років, щоб нарешті отримати гідну повагу і визнання, і це, між іншим, наша чесно заслужена нагорода! Останні два роки наш особливий статус вчительок дає нам привілеї, мов ключ від дверей до усіх таємниць. Гріх не скористатися цим, а не жевріти як умираюча діва, – засміялася Тукція, наче дзвіночок.

–Особисто я ніколи не відчувала якогось упередженого ставлення до себе, будучи в статусі чи то учениці-студентки, якою була до вісімнадцяти, чи то в ролі служниці, – відповіла я, піддаючись її грайливому настрою. – Звісно, положення, яке ми отримали майже три роки тому, є набагато привабливішим, адже відкриває двері на всі заходи, яких ми були позбавлені раніше, – додала я, відверто зізнаючись у своїх почуттях.

–От я про що говорю, – підтримала мене Тукція, задоволено хихикнувши. – Раніше ми лише в храмі на людей витріщалися, наче в театрі, а потім за малими весталками приглядали як няньки, усьому догоджаючи не лише їм, а й нашим старшим вчителькам, – вона здригнулася, від спогадів. – Чи ти не пам’ятаєш скільки у нас обов’язків було? Ти, як знаєш, а я ще й досі пам’ятаю як заплітала нашим наставницям по шість косичок для різноманітних святкувань. Як важко було чепурити їх, мов богинь, і навіть одним оком не побачити те, що було відкрите лише для них, – додала Тукція з театральною трагічністю. – Тож ти не будь скромницею, і не заводи нові порядки. Нехай Аквілія і Діана нам служать, щоб і вони захотіли досягти нашого статусу в подальшому, – підморгнула вона.