Розділ 1. Рея - весталка

Весталка Рея, з серцем, сповненим легкості та юнацького запалу, весело рушила до храму Вести – величної римської богині, покровительки домашнього вогнища. Щоранку, коли небосхил тільки починав свій ранковий танець, осяяний першими променями сонця, шість юних дівчат, одягнені в білі шати, наче ангели, йшли до найшанованішої та найвеличнішої споруди Риму. Їхні кроки були легкими, наче подих вітру, а погляди сповнені таємниці та очікування. Храм, що гордо височів на центральній площі – Форумі, манить їх, немов місяць тягне за собою хвилі.

Шлях до нього пролягав короткий, мов таємна стежка до серця коханого, потрібно було лише перейти з будинку весталок через алею, оповиту ранковим серпанком, де зграйки птахів співали свої ніжні мелодії, а квіти розпускали свої пелюстки під першими променями сонця. За алеєю чекав непримітний вузький вхід, немов потаємні ворота у інший світ, призначений лише для обраних – весталок.

Рея любила перебувати в храмі, адже тут вона відчувала себе не лише відданою служителькою, що виконує особливу місію, а й ніжною мрійницею, що щоразу заворожено споглядала за тими, хто входив крізь парадний вхід. Щодня в храм приходили сотні жінок, їхні обличчя, наче сторінки давньої книги, розповідали різні історії. Усі вони різнилися не тільки зовнішністю, віком, характером чи достатком, але в їхніх очах горіло спільне полум'я – жага до справжнього тепла. Що їх усіх об’єднувало? – цінності, виткані з турботи та любові. Життєві сімейні цінності, що були, мов дорогоцінний скарб, передані з покоління в покоління. Усі вони йшли за вогником, що дарував надію на щасливе майбутнє, затишок, немов тепло материнських обіймів, та гармонію вдома, як спокій після бурі.

Храм, зведений, мов дивовижний витвір мистецтва, мав вигляд кола, що символізувало вічність, оточений двадцятьма коринфськими колонами, немов вірними вартовими, які охороняли таємницю вогню. Кожен, хто ступав величними сходами, немов піднімаючись до небес, і проходив крізь витончені стовбури колон, прикрашені пелюстками у вигляді згорнутого листя, наче сповнена поезія природи, потрапляв у магічну ідилію, де час зупиняв свій невпинний біг. Тут, у глибині храму, завжди палав вогонь – іскра божественного життя, що зігрівала душу та наповнювала серце надією. Він розміщувався у напівкруглій мідяній посудині, наче в колисці, і від цього сяяв ще загадковіше, немов зірка у темряві ночі. А те, що вогонь особливий – не було сумнівів ні в кого, його полум'я танцювало в ритмі вічності, мов подих самої долі. Цей вогонь ще в давні часи принесла в храм сама богиня Веста, за легендою, він ніс у собі тепло її серця. Відтоді, завданням весталок було берегти це полум'я, немов найцінніший скарб, і підтримувати його невпинне горіння.

Якщо вогонь гаснув, тоді неодмінно ставалася біда, немов небо гнівалося на людей. Але найбільше діставалося дівчатам-весталкам, тим обраницям, по чиїй вині він згасав. Таку жрицю, де в темряві блукали лише її відчай та безвихідь. Вона ставала об’єктом ганьби, наче відступниця від заповітів богів.

Адже легенди, передані з вуст в уста, оповідали, що сама весталка, сповнена пристрастей та заборонених бажань, вчинила гріх, цим самим засмутивши душу богині Вести, чий гнів був настільки великий, що полум'я згасло, як  іскорка надії, а місто втрачало свій захист. Лише смерть, тиха і  неминуча, мов тінь, могла б врятувати честь такої гріхопадної жриці, проте в Римі, де кров вважалася священною, було заборонено вбивати чи фізично карати її. Тому, винуватиць ховали живцем у підземеллі з невеликими запасами їжі, де темрява та тиша ставали її вічними супутниками. Це був єдиний спосіб вбити її, не проливаючи її крові, що було заборонено законами Риму. Тому порушувати клятву безшлюбності та цнотливості, яка була її щитом і водночас її в'язницею, вважалося найтяжчим гріхом, що міг зруйнувати її тіло та душу.

Весталок, цих юних квітів Риму, приймали в жриці у віці від шести до дев’яти років, коли їхні душі ще були невинними, мов перші промені сонця. Щоб стати весталкою, дівчина мала бути вільною від фізичних і психічних вад, мати живих батьків, що були її корінням та опорою, і бути дочкою вільнонародженого жителя Риму, щоб підкреслити її гідність. Церемонія відбору, яку називали captio, була настільки урочистою, що нагадувала сходження на небеса. Коли дівчину, наче найціннішу перлину, відбирали у весталки, великий понтифік, що виступав в ролі посередника між світом богів та людей, вказував на неї своїм перстом, немов освячуючи її долю, та відводив від батьків зі словами, наповненими священною магією: «Я приймаю тебе за жрицю весталок, яка буде виконувати священні обряди, що за законом має весталка виконувати від імені римського народу», немов покладаючи на її плечі весь тягар відповідальності за майбутнє країни. Як тільки вона, наче птах, що злітає у вись, входила у храм Вести, то опинялася під служінням і захистом самої богині, де її тіло і душа навіки зливалися з полум’ям вічного вогню.

Шлях весталок, подібний до довгої подорожі по зірках, був поділений на три десятилітні періоди, протягом яких жриці були немов невпинні струмки, що протікають через різні стадії життя: спочатку студентками, які вбирають знання як сонячне світло, потім слугами, що несуть на своїх плечах тягар обов'язків, та, нарешті, вчительками, що діляться своїм досвідом та мудрістю. Це нагадувало колообіг життя, де кожна стадія була необхідною для їхнього духовного зростання.

Після тридцятирічного терміну служби, кожна весталка виходила на пенсію, і її місце, немов квітка, що розквітає навесні, займала інша. Після виходу на почесний відпочинок кожній виплачували гроші, наче дарунок від богів, і дозволяли одружуватися, наповнюючи їхнє життя новою радістю та змістом. Великий понтифік, що був їхнім покровителем і водночас опікуном, виконуючи роль батька нареченої, зазвичай влаштовував шлюб весталки з відповідним римським дворянином, створюючи зв’язок між священним та мирським. Шлюб з колишньою весталкою, що була, мов дорогоцінна перлина, був дуже шанований, вважалося, що він приносить удачу, немов благословення від самих богів, а її душа, сповнена чистоти, приносила гармонію та процвітання.