Він тримає смерть свою...

Він тримає смерть свою в кулаці на витягнутій руці.
Смерть тримає зчорнілі його прапори, гострить йому сокири,
Смерть лікує його порізи, замазує дьогтем синці,
Смерть рахує його життя – замість кави гадає на молоці 
І бачить - залишилося ще чотири.
Він іде крізь ліси, переходить убрід рови,
Його гнів обертає на попіл ворожі знамена..
Смерть говорить до нього часом: "Чуєш, лишайся живий,
А я піду потихеньку.. далі давай без мене.."
Не пускає. Мовчить.  Закидає її собі на плече,
Полювала на нього, то хай тепер спробує утече..
Все одно пам'ятає кожну її в лице.. поіменно ..
Смерть, мордуючи руки, сплітає йому тернові вінки,
Шепоче про себе, буває: «І де він узявся такий -
Неприступний для смерті і якийсь аж занадто живий,
А я ж бачила, чим були наповнені ті смердючі рови,
А він просто ішов через них, заговорений і шалений..»
Вона думає собі: «Добре, я побуду ще поряд із ним,
Хай недовго. Приміром, до тієї, що буде, весни,
Або, поки він остаточно не виграє битву!
Найостаннішу битву своєї затяжної війни,
І останнього ворога не буде назавжди убито.
А тоді поверну йому його витрачених п'ять життів..
Хай живе собі.. розводить петунії, забирає з вулиць котів,
Хай спокійно і легко вдивляється у видноколо,
Я зітру з його снів те останнє, дванадцяте коло..
Хай до нього слідами осені прокрадеться навшпиньки зима..
І він, врешті, повірить у те, що мене нема..
І не було ніколи...»

2020