Революція Ізабели

- Помоліться за нас, падре, - Роже перекинув рушницю через плече і кивнув мені головою на вихід.

Світанок тільки починав жевріти – на горизонті в небі з’явилися перші рожеві смуги, а під ногами досі плуталася тьма ночі. Ми сподівалися, що встигнемо впоратися до того, як виженуть корів на пасовища.

Я відхилив бандану з носа, аби вдихнути свіжого ранкового повітря, але, зустрівши суворий погляд Роже, знову таки натягнув її назад. Рушниця неприємно відтягувала плече, а в кишенях подзвякували патрони. Батько колись наполягав, аби я вчився користуватися вогнепальною зброєю, та я не міг тоді вистрілити навіть у звіра, не те, що в людину. Зараз я сумнівався у своєму гуманізмі.

Роже наполіг, аби я взяв із собою кілька ножів – один в чоботі, що було досить незвично, один на поясі та розкладний у внутрішній кишені. Це трохи дивно: що зробить ніж проти націленого на тебе дула? Але я скорився, гріючи в собі мрію, щоб цей жах швидше закінчився.

Востаннє я так боявся, коли дізнався, що по селах шукають колабораціоністів. Сам я таким не був, та й не знав, хто може співпрацювати з ворогами, але я прекрасно розумів, що особливо розбиратися не будуть і якщо знайдуть хоч одного – розстріляють усіх. Це стало не одиничним явищем, і хоч я жив ледь чи на краю цивілізації, проте не міг не чути подібні чутки. Та все минуло добре.

Батоги війни в післявоєнний період ми відчували на собі не гірше, чим в той час, коли вона тривала. За три роки війна забрала майже половину населення, ще третина подалася у пошуках кращого життя. Зосталися тільки ми – ті, хто не втекли в далекі краї, а залишилися вартувати свій дім. Чи нами керувала віра у краще, чи страх до змін – я не знаю. Та головне те, що ми залишилися, а зараз маємо якось вижити.

Мене не забрали в армію чисто по удачі. Майже усіх моїх однолітків – тоді сімнадцятирічних молодиків – відправили гарматним м’ясом у пащу лева. З мого села повернулося двоє, та й те один з них повісився через два тижні після свого прибуття, а в іншого почалося зараження крові й він згорів за кілька годин.

Ми намагалася вижити, як могли. Під час війни. Опісля неї. Ґрунт не давав усього потрібного, провізію не постачали. Дехто все ж наважувався їхати за покупками, але дефіцит у країні був надто сильним, тому часто візки поверталися не заповнені навіть на половину. Скрутний період – народ виживав тільки власними силами. Взагалі навколишні села були орієнтовані на декоративне мистецтво, але кому треба якісь збірники пилу, коли війна відібрала у них дім? Чоловіки щодня ходили на полювання, й то було щастя, якщо вдавалося виловити хоч відро рибин. Ми чули, як багато водойм отруїли, та нічого не могли вдіяти і тільки сподівалися, що наші – чисті. Але їжі усе одно було мало, тому зиму не пережило більшість старих людей, а з немовлят не залишилося жодного.

Роже не взяли у військо, бо він сильно кульгав. І він забрав мене малого під свою опіку. Спершу я його боявся – кремезний, вічно похмурий чоловік з пошматованим обличчям, та невдовзі звик.

Листя під ногами заспокійливо шаруділо. Я любив ліси – мені завжди здавалося, що тільки в них я можу по-справжньому відчути себе живим. Щасливим. Спокійним.

Ми піднялися на верхівку гори, намагаючись ступати по каменях, щоб не лишати зайвих слідів. Роже весь час уважно прислухався. Я ж не чув нічого, окрім власного серцебиття у вухах. Ні, я вже двічі бував з Роже на таких зустрічах, але кожен раз – неймовірний ризик, що нас можуть розсекретити. Чи зрадити.

Але цього разу пощастило: нас очікували інші, теж з насторогою зиркаючи на новоприбулих. Ми зберігали конспірацію навіть усередині угрупування. Я знав тільки двох – Роже, оскільки саме він і долучив мене до цього дійства, та вже впізнавав хлопця із сусіднього села. Ми час від часу вибиралися разом на рибалку або щоб просто викурити кілька цигарок, добути які було дуже великою рідкістю.

Усі розбилися по групах. Роже передав мені мішок із сіркою. Я намагався втримати тремтіння – минулого року по необачності підірвався один з наших.

Робота була легкою і складною одночасно. Всього лише підірвати рейки. Потяг здавався мені дуже паскудною річчю – велетенське здоровило, що неслося вперед, супроводжуване тремтінням землі. Воно везло від нашого регіону деревину, графіт, сіль, барит й цеоліт, а поверталося з порожніми вагонами. Від нас забирали більше, чим давали.

Після декількох місяців управлінці зрозуміли, що ми так просто не здамося. Навколо рейок часто стояли охоронці, а хати й ліси перевіряли декілька разів. Якщо когось із наших все таки ловили, то він або встигав отруїти себе, або застрелитися.

Ми дізналися, коли буде відбуватися зміна варти, й устигли виконати справу в те невелике вікно. Невдовзі відмінили чергову відправку потягів, аби взятися за ремонт пошкодженої структури. Цього рейду обійшлося без жертв.

Я повернувся додому ще до того, як прокинулося більшість населення. Сховав рушницю і бандану під підлогу. Коли стягнув сорочку, аби умитися, то все ж не утримався, й доторкнувся до лівого плеча. Намацав пальцями рубець. Колись таки їм вдалося мене підстрелити. Знак мого власного протистояння. І лише з допомоги сусідів я встиг вчасно сховатися і не стекти кров’ю за ті два тижні, доки переховувався у чийомусь сараї.

Ранок почався так само, як зазвичай: ми вийшли на полювання на чітко відведеній території, потім взялися заготовлювати дрова на зиму. Пообідді я зголосився допомагати збирати виноград разом з жінками – самі вони не встигали, взявши на себе ще й турботу про худобу. Городів майже ніхто не тримав – тільки декілька грядок. Картоплю ми саджали й збирали усі разом.