**Розділ III Зима**

Зима прийшла без попередження.

Вона не впала снігом — вона вдарила холодом, який пробирався крізь одяг, кістки й думки. Майдан змінив колір: тепер він був сірим, чорним і крижаним. Дим від бочок зависав низько, осідав на обличчях, робив людей схожими одне на одного — ніби стирав колишні життя.

Барикади стали вищими.

І люди — жорсткішими.

Андрій більше не рахував дні. Він жив між нічними чергуваннями, коротким сном і ранками, коли пальці не одразу слухалися. Камера знову була його зброєю — тепер уже усвідомлено.

— Ти знімаєш не для редакції, — сказала якось Соломія.

— А для чого?

— Для пам’яті. Щоб потім не сказали: «Такого не було».

Вона стояла біля бочки з вогнем, гріла руки. Її обличчя схудло, очі стали темнішими. Усмішка з’являлася рідко.

На Майдані з’являлися нові люди.

Колишній шахтар із Донеччини, мовчазний, з перебитим носом.

Вчитель історії з Тернополя, який ночами чергував, а вдень читав лекції просто на сходах.

Колишній військовий на ім’я Сергій — позивний «Док», бо знав, як перев’язати і як тримати оборону.

— Вони думають, що ми натовп, — сказав він якось. — А ми вже структура.

Сергій навчав, як тримати щит, як відходити, як не ламатися в перші хвилини. Він не кричав і не надихав словами. Просто показував. Йому вірили.

Першу справжню зраду Андрій побачив не на барикадах.

Вона сталася тихо.

Олег з’явився знову — вже відкрито. Без рації, без темної куртки. У цивільному. Він підійшов до Андрія біля стели.

— Ти дурень, — сказав без привітання. — Йди звідси.

— Чому?

— Бо вас здадуть. Усіх. По черзі.

Андрій подивився на нього довго.

— Ти звідки це знаєш?

— Бо я там, — Олег кивнув у бік урядового кварталу. — І я ще можу тебе витягнути.

— А інших?

— Інші — не мій клопіт.

Ці слова вдарили сильніше за кийок.

— Ти ж колись теж кричав «Свободу», — сказав Андрій.

— Я подорослішав, — відрізав Олег. — А ти — ні.

Тієї ж ночі кількох активістів затримали саме з тих місць, про які знав лише вузький круг. Хтось злив інформацію. Ім’я Олега не прозвучало — але тінь лягла.

Зрада не завжди має обличчя.

Іноді вона просто мовчить у потрібний момент.

Соломія дізналася про арешти на ранок.

— Їх били, — сказала вона, стискаючи бинт. — Двох привезли з переломами.

Вона працювала мов автомат. Руки рухалися, голова — ні. Усередині щось надломилося.

— Я боюся, що звикну, — сказала вона тихо. — До болю. До крові.

— Ми всі боїмося, — відповів Андрій.

— Ні, — вона похитала головою. — Ти боїшся втратити. Я — перестати відчувати.

Він узяв її за руку. Вперше не як товариш, а як людина, яка більше не хоче бути самою.

Коли випав перший сніг, ніхто не зрадів.

Сніг означав довгу зиму.

І ще довшу боротьбу.

Уночі вони стояли на барикадах, слухали, як хрумтить лід під ногами силовиків. Світло фар різало темряву. Хтось читав молитву. Хтось мовчав.

— Якщо підуть — не тікаємо, — сказав Сергій. — Відходимо. Разом.

Андрій подивився на Майдан і зрозумів: рішення вже прийняте. Не словами. Не гаслами. Кістками.

Він не знав, чим це закінчиться.

Але знав, що піти — означає зрадити себе.

Соломія стояла поруч, у касці, з червоною стрічкою на рукаві.

— До кінця? — спитав він.

— До кінця, — відповіла вона.

І цього разу ніхто не брехав.