*Розділ II Перші ночі (продовження)**

Ніч настала знову — вже іншою.

Вона була зла, густа, наповнена скреготом металу й короткими командами, що різали повітря, як ножі. Майдан більше не виглядав як стихійний протест. Він перетворювався на табір — імпровізований, неохайний, але живий.

Барикади росли з усього, що знаходили: рештки ялинки, дерев’яні піддони, металеві огорожі, мішки зі снігом, який ще не випав. Люди працювали мовчки. Тут не було героїзму — лише впертість.

Андрій стояв осторонь і дивився, як змінюються обличчя.

Учора — сумнів.

Сьогодні — злість.

Завтра буде щось гірше.

— Тримай, — хтось простягнув йому каску. Будівельну, з тріщиною. — Краще, ніж нічого.

Він узяв її, не дякуючи. Слова тут були зайвими.

Соломія облаштовувала пункт допомоги просто під відкритим небом. Столик, бинти, йод, кілька упаковок знеболювального. Нічого зайвого. Вона вже не намагалася вдавати, що це тимчасово.

— Якщо буде штурм, — сказала вона тихо, — сюди неси поранених.

— Якщо буде?

— Коли, — виправилася.

Ближче до опівночі з’явилися «ті, що не кричать».

Вони трималися окремо. Старші, мовчазні, з важкими поглядами. Не студенти. Не романтики. Дехто з досвідом — це читалося по тому, як вони стояли, як тримали спину, як дивилися на кордони силовиків.

— Хто це? — спитав Андрій.

— Самооборона, — відповіла Соломія. — Ще неофіційна. Але вже необхідна.

Серед них був чоловік років сорока п’яти з шрамом на щоці. Він дивився на Майдан, як на поле бою, де ще не пролунала команда.

— Нас будуть ламати, — сказав він комусь поруч. — Питання не «чи», а «як довго ми витримаємо».

На Грушевського загуркотіло.

Не одразу. Спочатку — рух. Потім — світло фар. Потім — глухий гуркіт щитів, що билися один об одного, ніби серця, позбавлені ритму.

— Ставайте щільніше! — кричали з боку барикад.

Андрій знімав усе, що міг. Камера знову стала продовженням його тіла. Він уже не думав про кадр — лише про те, щоб не опустити її.

Перші газові балончики впали несподівано.

Повітря стало нестерпним. Очі різало, горло стискалося, легені відмовлялися працювати.

— Назад! Води! — кричала Соломія, тягнучи хлопця, який задихався.

Андрій допомагав, кашляючи, майже сліпий. Він чув удари — тупі, беземоційні. Людей валили на землю й били там, де не видно камер.

— Не бий! — хтось благав.

У відповідь — ще один удар.

У натовпі він побачив знайоме обличчя.

Олег.

Колишній одногрупник. Тепер — у темній куртці, з рацією. Не з мітингувальниками. З тими, хто стояв за кордоном, але не в формі.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

Олег відвернувся першим.

Андрій відчув, як щось усередині обірвалося.

Зрада ще не була вчинком. Вона була вибором — мовчазним, зручним.

Після відступу люди сиділи прямо на землі.

Хтось блював від газу.

Хтось стискав розбиті пальці.

Хтось мовчки дивився в одну точку.

Соломія мила руки в холодній воді. Вони були червоні, потріскані, але тверді.

— Ти боїшся? — спитав Андрій.

— Так.

— Тоді чому ти тут?

— Бо якщо піду — буду боятися все життя.

Він кивнув. Це була відповідь і для нього.

Над ранок Майдан знову встояв.

Не переміг.

Просто не зник.

Андрій сів на ящик, притискаючи каску до грудей. Камера ще працювала. Соломія сиділа поруч, спершись на його плече — вперше дозволивши собі слабкість.

— Ми вже не повернемося назад, — сказала вона.

— Я знаю.

Світ починав світлішати.

Але це був не світанок миру.

Це був світанок довгої боротьби.