**Розділ II Перші ночі (продовження)**

Вони ховалися у під’їзді на Михайлівській.

Двері були вибиті давно, лампочка під стелею миготіла, сходи пахли вогкістю й чужим потом. Тут зібралися ті, хто не встиг утекти, кого відтиснули, кого просто збили з ніг і потягли за собою.

Хтось плакав.

Хтось мовчав, дивлячись у порожнечу.

Хтось судомно сміявся — так сміються люди, які ще не усвідомили, що вижили.

Андрій сидів на сходинці, притулившись спиною до холодної стіни. Боліло плече, розбита губа пульсувала. Камери не було.

— Вони забрали її, — глухо сказав він.

— Камеру? — Соломія сіла поруч.

— Частину доказів, — відповів він. — А решту… ми.

Вона мовчки перевіряла його зіниці, торкалася обличчя — обережно, майже ніжно, але без сентиментів.

— Струс, — сказала. — Не сильний. Пощастило.

— Комусь не дуже, — кивнув він у бік хлопця, якого намагалися привести до тями.

Той студент був зовсім молодий. У нього тремтіли руки, а на куртці темніла пляма крові.

— Мама мене вб’є, — прошепотів він.

— Ні, — твердо сказала Соломія. — Ти їй ще подзвониш.

На вулиці лунали крики. Кроки. Метал об метал.

Місто скидалося на загнану тварину.

— Вони ж казали, що не чіпатимуть студентів… — озвалася дівчина в окулярах, та сама, що читала вірші. Її голос тремтів. — Казали, що мирно.

— Вони завжди так кажуть, — відповів хтось із темряви.

Андрій згадав обличчя силовика. Не зле, не агресивне. Просто порожнє. Ніби він бив не людей, а мішки.

— Знаєш, що найстрашніше? — тихо сказав він Соломії.

— Що?

— Що завтра по телевізору скажуть: «нічого не було».

Вона не відповіла одразу. Потім кивнула.

— Тому ми маємо бути. Навіть без камер.

Близько четвертої ранку вони вийшли.

Михайлівська площа світилася. Дзвони били, і цей звук прорізав ніч так, ніби хтось рвав темряву руками. Люди збігалися з усіх боків. Хтось босий. Хтось у домашніх куртках. Хтось — із дітьми.

— Я не хотіла… — плакала жінка, притискаючи до грудей хлопця-підлітка. — Я не хотіла, щоб він це бачив…

Андрій стояв посеред натовпу і раптом зрозумів: вони програли перший бій, але виграли щось інше — зворотного шляху більше не було.

Вранці новини говорили спокійно.

«Правоохоронці навели порядок».

«Провокації з боку радикально налаштованої молоді».

«Ситуація під контролем».

Мати Андрія дивилася в екран і відчувала, як у неї холонуть руки.

Вона подзвонила синові.

— Ти живий?

— Так, мамо.

— Де ти?

— Там, де маю бути.

Вона хотіла сказати: повернися, але замість цього сказала:

— Бережи себе.

Соломія повернулася додому лише на кілька годин.

Батько сидів на кухні, не спав.

— Я бачив, — сказав він.

— І?

— І я був неправий.

Вона вперше за ніч дозволила собі заплакати — швидко, без звуку. Він не обіймав її. Просто сидів поруч. Цього було достатньо.

Увечері вони знову були на Майдані.

Там уже будували барикади.

Там уже приносили шоломи.

Там уже не питали, чи варто.

Андрій узяв у руки чужу камеру — хтось дав без слів. Соломія зав’язала червону стрічку на рукав.

— Ти могла поїхати, — сказав він.

— Ти теж.

— І?

— І ми тут.

Вони подивилися на площу, яка більше не була просто місцем.

Майдан став точкою неповернення.