**Розділ II Перші ночі**

Першу ніч Майдан пережив без ілюзій, але ще без крові.
Наметів було мало. Люди кута́лися в куртки, хтось сидів просто на карематах, хтось грів руки об пластикові стаканчики з чаєм. Київ не спав — він прислухався. У вікнах навколишніх будинків то спалахувало світло, то гасло, ніби місто вагалося, дивитися чи відвернутися.
Андрій дрімав уривками. Камера лежала поруч, притиснута до грудей, наче щось живе. Кожен різкий звук будив його — скрегіт металу, кроки, чийсь крик. Він ловив себе на думці, що чекає. Не знав чого саме, але чекав.
Соломія всю ніч майже не сідала. До неї підходили з дрібними скаргами: замерзлі пальці, головний біль, тиск. Вона працювала мовчки, зосереджено, ніби намагалася довести собі, що тут потрібна.
— Ти хоч годину поспала? — спитав Андрій під ранок.
— А ти?
— Я не рахую.
— Я теж.
Вони обмінялися втомленими усмішками — такими, що з’являються лише між людьми, які разом не спали всю ніч.
Студентський Майдан прокинувся гучним.
Зранку людей побільшало. Прийшли студенти з університетів — із рюкзаками, термосами, саморобними плакатами. Вони були галасливі, злі й живі. Вони ще вірили, що достатньо голосу.
— Нас багато, нас не подолати! — скандували вони, сміючись між рядками.
Андрій знімав. Цього разу він не ховався в тіні — ходив просто серед натовпу. Йому подобалася ця енергія. Вона була необережна, але справжня.
Біля сцени з’явився хлопець років двадцяти з гітарою. Співав фальшиво, зате щиро. Поруч із ним стояла дівчина в окулярах і читала вірші з телефону.
— Вони не бояться, — сказала Соломія.
— Вони ще не знають, — відповів Андрій.
Надвечір з’явилися чутки.
— Кажуть, будуть розганяти.
— Та ні, це просто лякають.
— Сьогодні вночі.
Чутки ширилися швидше за холод. Хтось збирав речі й ішов. Хтось навпаки — дзвонив друзям, кликав залишитися.
Соломія подзвонила матері.
— Мам, я сьогодні не прийду.
— Я знаю, — тихо відповіла та. — Я бачила по телевізору.
— Не хвилюйся.
— Я не хвилююся, — збрехала мати.
Батько Соломії мовчки сидів на кухні. Він не забороняв. Заборони були марні для таких, як його донька. Але в грудях у нього росло щось важке й темне — страх, замаскований під злість.
Близько опівночі Майдан знову змінився.
Студентів залишилося менше, але ті, хто лишився, трималися купи. З боку Інститутської з’явилися силуети. Спочатку — просто тіні. Потім — шоломи. Щити.
— «Беркут», — хтось прошепотів.
Андрій відчув, як у нього стискається шлунок. Це був не панічний страх — радше тваринне відчуття небезпеки.
— Соломіє, будь поруч, — сказав він.
— Я й так тут.
По гучномовцю попросили звільнити площу. Голос був рівний, без емоцій. Саме це лякало.
— Ми мирні! — кричали у відповідь. — Ми маємо право!
Перший удар пролунав глухо.
Потім ще один.
Андрій побачив, як хлопець із гітарою впав. Хтось потягнув його за руки. Хтось кричав.
— Назад! Назад! — волали люди.
Але назад було нікуди.
Соломія опинилася на колінах поруч із дівчиною — кров текла з розсіченої брови. Руки Соломії тремтіли, але рухи були точні.
— Дивись на мене, — говорила вона. — Дихай.
Андрій знімав, поки не відчув удар у плече. Камера хитнулася. Він озирнувся — перед ним стояв силовик. Обличчя за щитком — чуже, відсторонене.
— Іди звідси, — коротко сказав той.
Андрій не зрушив.
Другий удар був сильнішим. Він упав, відчув смак крові в роті. Камера відлетіла вбік.
— Андрію! — крикнула Соломія.
Хтось потягнув його за куртку. Натовп ламався, тріщав, як тонкий лід.
Коли вони вибралися в бічну вулицю, Андрій ледве стояв на ногах. Соломія притисла йому серветку до губ.
— Це тільки початок, — сказала вона хрипло.
Він подивився назад — туди, де ще вчора співали.
Майдан більше не був теплим.