**Розділ I Коли ще було тепло (продовження)**

Надвечір площа змінилася.
Денне світло поступилося жовтому сяйву ліхтарів, і Майдан почав здаватися меншим, ніж був удень, але водночас щільнішим — ніби повітря стало густішим, насиченим голосами й очікуванням.
Андрій ходив між людьми, зупинявся, фотографував обличчя. Він завжди знімав очі — там найважче збрехати.
Студент у тонкій куртці з почервонілими від холоду руками.
Дівчина з плакатом «Моє майбутнє — не в страху».
Чоловік років п’ятдесяти з робочими мозолями, який стояв мовчки, ніби прийшов сюди не кричати, а свідчити.
— Гарячий чай! — хтось гукав з боку сцени. — Безкоштовно!
Соломія сиділа на бордюрі й перемотувала комусь руку. Крові не було — просто стерта шкіра, нічого серйозного. Але вона робила це уважно, так, ніби кожен рух мав значення.
— Ти давно тут? — запитав Андрій, присідаючи поруч.
— З обіду, — відповіла вона, не піднімаючи очей. — Спочатку думала, на годинку. Як завжди.
— І як завжди не пішла?
Вона коротко усміхнулася.
— У мене тато такий самий. Колись. Поки не перестав вірити.
Ці слова зависли між ними.
Андрій хотів щось сказати, але не знайшов правильних слів. Він знав таких людей — тих, хто перестав вірити не раптово, а поступово, крок за кроком, поки віра не стала чимось сороміцьким.
— А твоя родина знає, що ти тут? — спитала Соломія.
— Мама думає, що я в редакції.
— Брешеш?
— Поки що.
Вона подивилася на нього уважніше, ніби оцінювала не як співрозмовника, а як людину.
— Тут усі брешуть, — сказала вона. — Навіть ті, хто думає, що ні.
Ближче до десятої вечора з’явилися перші кордони міліції. Вони стояли рівно, мовчазно, з кам’яними обличчями. Хтось свиснув. Хтось почав кричати.
— Спокійно! — лунало зі сцени. — Ми мирні!
Андрій підняв камеру. Йому не подобалося, як ці хлопці у формі дивляться на натовп. Не злісно — байдуже. Саме це лякало найбільше.
— Бачиш? — Соломія підійшла ближче. — Вони вже вирішили, хто ми для них.
— А хто?
— Проблема.
Її голос не тремтів. Але руки — так. Вона сховала їх у кишені куртки.
У цей самий час у спальному районі Києва, на кухні з облупленими шпалерами, батько Соломії вимикав телевізор.
— Знову той Майдан, — буркнув він. — Нічого з цього не буде.
Мати мовчки мила посуд.
— Соломія дзвонила? — запитала тихо.
— Ні.
Він не сказав головного: що боїться не за країну, а за власну доньку. Бо знав — якщо вона там, то не втече.
На площі хтось заспівав гімн. Несміливо, з фальшем. Але спів підхопили, і голоси злилися в один — нерівний, але впертий.
Андрій опустив камеру.
Уперше за багато років він не хотів фіксувати момент. Він хотів бути всередині нього.
— Я залишусь на ніч, — сказав він Соломії.
— Ти ж казав, що просто по роботі.
— Я передумав.
Вона подивилася на нього довго.
— Тоді запам’ятай цей вечір, — сказала вона. — Потім ти будеш за ним сумувати. За часом, коли ще не було страшно.
Андрій нічого не відповів.
Над Майданом здіймався холодний вітер.
І хоча листопад ще був теплим, здавалося, що зима вже стоїть поруч — терпляча, невідворотна.