**Розділ I Коли ще було тепло**

**Розділ I
Коли ще було тепло**
Листопад був оманливо м’яким.
Андрій Левченко стояв біля виходу зі станції метро «Майдан Незалежності» і дивився, як люди повільно сходяться до центру площі. Студенти, журналісти, кілька літніх чоловіків у потертих куртках. Хтось ніс прапор ЄС, хтось — жовто-блакитний, а хтось — просто картонку з написом маркером.
— Та ну, це ж ненадовго, — сказав він сам до себе.
Андрію було двадцять сім. Він працював фоторепортером у невеликому онлайн-виданні, яке виживало на ентузіазмі і каві з автоматів. У нього була дівчина, орендована квартира на Троєщині і відчуття, що життя застрягло між «ще не пізно» і «вже запізно».
Він прийшов сюди не як герой.
Він прийшов по роботу.
Поруч хтось голосно сміявся, хтось налаштовував камеру. Майдан був схожий на великий, трохи хаотичний студентський мітинг, де всі удають, що знають, що роблять.
— Ви з преси? — запитав жіночий голос.
Андрій обернувся.
Вона стояла трохи збоку — темне волосся, зібране у недбалий хвіст, теплий шарф, великі очі, в яких не було наївності. На плечі — медична сумка.
— Так, — кивнув він. — А ви?
— Соломія. Волонтерка. Медик… ну, майже.
— «Майже»?
— Вчуся. Але тут це не має значення.
Вона усміхнулася, і в цій усмішці було щось тривожне — ніби вона вже знала, що скоро знадобиться більше, ніж усмішка і бинти.
— Думаєте, щось буде? — запитав Андрій.
Соломія подивилася на площу, де люди все прибували.
— Буде, — сказала тихо. — Просто не сьогодні.
Того ж вечора, за кілька сотень кілометрів від Києва, у невеликому містечку на Вінниччині, мати Андрія дивилася новини і стискала в руках телефон.
— Ти ж туди не підеш? — спитала вона з надією, коли він відповів на дзвінок.
— Мамо, це просто мітинг.
— Вони завжди так кажуть, — прошепотіла вона.
Андрій не відповів. Він дивився у вікно на вогні Майдану й ще не знав, що дуже скоро перестане брехати — і собі, і їй.
Це був лише початок.
Ще не було крові.
Ще не було барикад.
Ще не було зради.
Але Майдан уже дихав.