Брама перша

Мені подобалося приходити до Маркуса. Моє чергування у нього завжди припадало на п’ятницю. Кінець робочого тижня. Можна зайнятися звітами в його хатині, сьорбати міцний чай (Маркус — перший італієць з усіх моїх знайомих, який шанує міцний чорний чай з медом), лускати горіхи й витріщатися на зимові Альпи. Майже синекура.

Маркус, зазвичаєм, сидітиме спиною до вікна (за яким Альпи, між іншим) біля свого каміна, гладитиме свої кістляві коліна і мовчки вдивлятиметься крізь вогонь. У своє «десь», де його носило Брамою пів року. Добрати слова, відновити нейронні зв’язки (це гіпотеза нашого нейробіолога), щоб викласти все, що він бачив за Брамою, за короткі сорок три хвилини в мить Осяяння. І тут головне встигнути занотувати Осяяння, задля цього наша група чергових і приходить на щоденну варту й регулярно вправляється у стенографії — навичці, яка, здавалося, геть марна у ХХI столітті, та з появою Брами знову стала на вагу золота.

Осяяння в Маркуса поки що не було. Зараз грудень, до кінця циклу лишалося ще пів року. Отже, у ці пів року, що зосталися, якогось дня точно трапиться Осяяння. Коли саме — ніхто поки не зміг передбачити. Щоразу це абсолютно випадкова дата і випадковий час, на відміну від циклічності походів; тут наша наукова група поки що не намацала жодних закономірностей.

За статистикою, Брамники йдуть крізь Браму рівно на пів року. Потім рік Брама набирається снаги (це одна з наших гіпотез) для нового походу, а Брамники сидять, ну і теж ніби як набираються сил (це теж гіпотеза), наприклад, щоб розповісти, що вони бачили.

Чи набираються — невідомо, ми спостерігаємо за Брамою двадцять один рік, а це лише чотирнадцять походів, для статистики — смішні числа. Наш аналітик, кумедний товстун (даруйте мою нетолерантність), але неймовірно ерудований іспанець Уго, стверджує, що цього «достатньо для методу сезонної декомпозиції за умови допущення послідовного історичного прецеденту»… а далі щось геть своєю пташиною науковою мовою, коли кожне слово окремо ніби й ясне, а все докупи — збагнути неможливо. Принаймні мені. Я хоч і входжу до наукової групи, але при цьому аж ніяк не вчений, я кухар наукової групи «Альпи-два». Альпи, бо наша група (чи табір, мені здається, це більше пасує) розташована (Кеп!) в Альпах. А два, бо Брама в Альпах з’явилася другою за ліком. Решта шість розкидані планетою, на кожному континенті по одній (одномій?).

Я вважаю, що наша Брама розташована в найвдалішому місці. Італійські Альпи, чудова природа, розкішна погода майже цілий рік, м’яка зима, ну і, звісно ж, відмінна їжа, яку я щодня (крім п’ятниць, коли чергую в Маркуса) готую на нашу строкату компанію. Іншим пощастило менше. Про Арктику з Антарктикою я взагалі мовчу. В Австралії Брама в пустелі, нудьга смертна і порожнеча. В Африці та сама історія. У Південній Америці Брама зовсім недалеко від Дар’єнського пропуску, там скажені джунглі й Колумбія під боком. У Північній хіба що непогано вийшло — пагорб Маунт-Лі, той самий, де Голлівуд, тепло й цивілізація поруч.

Попри те, що я всього лише кухар, вчені навісили на мене частину завдань біолога — кожне чергування я збираю зразки ґрунту біля Брами, фотографую рослини (на плівку! Бо в радіусі пів кілометра від Брами жодна цифра не працює взагалі, саме тому, до речі, ми всі вчилися стенографії) і ще купу дрібних завдань, які біологу робити нудно, але треба, а я навіть за великого старання навряд чи зроблю неправильно. Ось ще частину звітів за нього пишу, поки сиджу поруч із Маркусом.

Мені пощастило втрапити в «Альпи-2» зо два роки тому. Я допрацював літній сезон на озері Гарда у приятеля в ресторані й вирішив пару місяців перепочити в цих краях, у невеликому селі трохи на відшибі від озера, перш ніж рушити на зимовий сезон до Швейцарії. Була в мене мета попрацювати рік без відпустки, аби заробити нарешті на омріяну ділянку з оливами на півдні Італії. Але одного з довгих вечорів, коли я вже допивав свою норму вина й обговорив усі місцеві плітки з літніми синьйорами, у тратторію ввалилася незвична трійця. Для туристів вони виглядали надто «своїми» — пристойно вдягнені, погляд не блукає й упевнено дивиться відразу на бармена, привіталися на вході, та й загалом туристи тут рідкісні птахи навіть у сезон. Але й точно не місцеві, усі місцеві одне одного знають, та й до мене за місяць звикли. Один маленький і гладкенький (так-так, ним виявився наш Уго) років п’ятдесяти, двоє інших, навпаки, високі, підтягнуті, з незрозумілим віком — їм сміливо можна було дати як шістдесят із гаком, так і трохи за п’ятдесят; зовні типові міланці (але виявилися братами зі Швеції, це наші фізики).

Усі троє говорили англійською, але замовлення зробили зі знанням справи й італійською — маринована яловичина з квасолею і кілька пляшок бардоліно. Бармен зиркнув на мене і шанобливо примружився. Я відповів здивованою гримасою. Одне слово, далі нічого цікавого. Хлопці, не соромлячись, обговорювали свої таємні (як з’ясувалося) справи, а я, теж не соромлячись, зухвало наставляв вуха.

Там я і дізнався про Браму та Брамників. Точніше, почув ці слова серед інших, виключно наукових. Але головне, що я почув, — це те, що їхній кухар зламав руку, катаючись на велосипеді, і тепер весь науковий табір страждає без їжі. Чи це бачено: з десяти вчених, де семеро — Нобелівські лауреати, немає нікого, хто не те щоб умів — хотів готувати. Всім було не до того.

У мені хлюпалася вже така сама, як замовили вони, пляшка бардоліно, тож я імпульсивно й без зайвих церемоній підійшов і запропонував свої послуги. Подальше, зокрема те, як служба безпеки просвічувала всі мої нутрощі й зв’язки до сьомого коліна, можна пропустити. Тепер я вже два роки повноцінний член команди «Альпи-2. Наукова група з вивчення феномену Брами та Брамників». А та трійця стала моїми друзями (ще б пак, адже я їх годую — приручив, виходить).

І ось сьогодні чергова п’ятниця, я підходжу до хатини (ну, це я її так називав, а взагалі це цілком пристойне шале) Маркуса і смакую думку про затяжний, спокійний день. Назустріч мені спускався Свенд, старший брат Свена (імена схожі, але різні, у їхніх батьків своєрідне почуття гумору), як завжди з пакою паперів і олівцем за вухом. У своє чергування він зазвичай списував формулами кілька десятків аркушів, намагаючись намацати розгадку Брами за допомогою рівнянь квантової фізики.