Частина 46

Цього разу ввечері під дверима кімнати Аміну чекав Нікітіч.

—О, несподівано. А де моє закохане нещастя? — здивувалася дівчина, розсіяно пошукавши поглядом Ніка.

—Ніка я відправив організувати вечерю у наметі, а от нам з тобою варто поговорити, — стурбовано мовив Нікітіч прямуючи з дівчиною сходами.

—Про що?

—Про твою… е-е-е методику захисту. Я боюся за тебе Аміно. Пітьма, це не та сутність з якою можна довго спілкуватися без негативних наслідків. Вона бреше, як дихає і зробить усе, аби ти перейшла на її бік, допомогла їй, — почав нервово викладач, виходячи з гуртожитку та прямуючи з дівчиною містом.

—Я пообіцяла допомогти Аммоліту, — знизала плечима Аміна, згадавши, що сьогодні остання ніч, з тих, що вона обіцяла Бремору. Але Бремор та Мунір не повернулися і треба було визначатися, що робити далі.

—Так, я знаю, але…Ти не усвідомлюєш небезпеки. Не треба цих розваг. Не ризикуй, прошу тебе, дитино. Просто віджени Пітьму від міста. Вона підступна, не озирнешся, як вже робитимеш, усе що вона забажає.

— Вона не торкається міста, мешканців, то в чому біда? Я ж, наче, не давала підстав сумніватися у своєму виборі, — уважно поглянула дівчина на викладача.

—Пітьма неймовірний маніпулятор. Вона здатна обплутати магією, схилити на свій бік навіть світлих магів, з багатим життєвим досвідом, а ти занадто юна, наївна і навіть…

—І навіть не світла? — зупинилася Аміна уважно поглянувши на Нікітіча.

—Я не хотів тебе образити, — ледь не налетів на неї викладач, просте встиг зупинитися. На його обличчі була неприхована стурбованість. — Прошу, не треба з нею спілкуватися, не варто так ризикувати!

—А кого зі світлих магів Пітьма схилила на свій бік? — спитала дівчина, проігнорувавши емоції викладача.

—Та то було давно й не зовсім на свій бік…—зам’явся Нікітіч.

—То кого?

—Беібішира Амінорліракмуісара, якого називають Великим…

—Великого? Того, що відлюдником живе у горах? Він прибічник Пітьми?

—Не те щоб прибічник, просто… скажімо так, у них виникли з Кам’яним розумом деякі суперечності щодо неї і він обмежив можливості цього мандрівника.

—То ось чому він живе аж там. Ось чому не втручається…

—Аміно, ти маєш думати не про нього! Той пихатий розумник віками так живе й буде жити, а ти можеш загинути, а з тобою і усі ми! Припини загравати з Пітьмою! Якщо не хочеш з нею воювати, не страшно. Нам потрібно всього лишень протриматися до повернення Аса. Не більше. А потім…

—Ви хотіли сказати Аса і Ляни? — уточнила Аміна прямуючи далі.

—Так, звичайно… — на мить збився  викладач, але одразу продовжив. — Вони зможуть нарешті покінчити з усім цим. Тобі достатньо лише ще трохи втримати Пітьму на відстані від Аммоліту. Але не треба це робити… так.

—Ви натякаєте, що я не здатна зрозуміти коли мене обманюють чи намагаються мною маніпулювати? — рвучко озирнулася Аміна до Нікітіча перед самим входом до намету.

—Так… Ні… — опустив очі викладач і тут же майже благально додав. — Вона занадто небезпечна!

—Я теж, пане викладачу, я теж… І ви це знаєте. А те, що я іноді закриваю очі на чиюсь брехню, не означає, що я її не помічаю, — криво посміхнулася Аміна та зайшла у центр закляття. Нікітіч полишився за наметом.

Холод у крові, відчуття розсипаної свідомості, що поступово знову збирається докупи. Острів  неспішно дрейфував у ледь помітному енергетичному потоці, який не змогла поглинути Пітьма. Мабуть, то і був той самий енергетичний бар’єр. Дівчина відчувала, як цей потік легенько гойдає сферу, наче намагаючись віднайти у неї вхід, проте Аммоліт не проявляв незадоволення наявною ситуацією.

Ніч плавно накрила світ, темрява затопила небо і раптом освітилася кількома смугами північного сяяння. Аммоліт зрадів їм, як давнім знайомим, а Аміна раптом звернула увагу на Нікітіча, якого те видовище зовсім не порадувало. Викладач зблід, нервово вчепився у бороду, втім, це Аміну чомусь все менше цікавило. Дівчина розсіяно ковзнула поглядом по Циміку, який щось майстрував, Ніку, котрий чомусь похнюплено сидів у храмі над якимось кристалом, і впевнено організувала «виносний столик».

Кава, шахи, іронічні, чорно-фіолетові очі Пітьми та неспішні розповіді. І розповідала Пітьма щодалі, то цікавіші речі. Наприклад, що її першочерговим завданням було не знищення всіх і всього, а вилучення енергії, яку накопичили світлі маги, їх амулети та кристали вмуровані в острови. Пітьма нападала не на людей, а на джерела законсервованої магії, і не її провина, що світлі маги вважали їх вартими життя. Та й Аммоліт Пітьма намагалася не знищити, а очистити. Вилучення магії з вмурованих світлими магами кристалів, не зруйнує острови, а поверне їх у загальну систему циркуляції енергії. Вони знову будуть доступні мешканцям цього світу без проходження адаптації до «дистильованої» енергії Кам’яного розуму та отримання його обмежень.

Також з’ясувалося, що всупереч ствердженню Бремора, темні не визволили Пітьму, а лише на деякий час їй «подовжували ланцюг». Вранці ж їх закляття втрачало силу і вкорочений повідець, знову затягав Пітьму до в’язниці. Але Пітьма не намагалася викликати співчуття. Вона чесно казала, що з радістю змете світлих магів, бо має до них довгий і аргументований список претензій. Проте це не було її непереборним чи першочерговим бажанням. В першу чергу Пітьма прагнула свободи та можливості відновити свій світ.