Частина 42

День Аміна проспала, як убита, схоже, її організм з радістю вхопився за можливість відпочити. Надвечір дівчину розбудив наполегливий стук в двері. Це виявився Нік, тож Аміна мимоволі задалася питанням, чи не сидів він під її дверми весь цей час. Задалася, але питати не стала, аби не почуватися винною. Просто прокинулася, зібралася та попрямувати до вже турботливо облаштованого намету (столик, подушки для сидіння, таця з вечерею), де під збентеженим поглядом Нікітіча, зайшла у центр закляття. В мить коли Аміна вписалась у химерний образ-примару, її трусонуло так, наче вона встромила пальці в електричну розетку. Судинами побігло полум’я, холод, свідомість розсипалася на фрагменти, що розлетілися островом… Відчуття були не з приємних, проте за деякий час, коли ніч вже впевнено вступила у свої права, Аміна більш-менш адаптувалася (наскільки це можливо) та знову почала відчувати місто, бачити його очима. І першим Аммоліт звернув її увагу на Ваню, котрий вів якогось незнайомця. Досить дивного незнайомця, що тримав у руці жмуток помаранчево-червоного світла. Доки Аміна роздивлялася цю загадкову версію Зевса з блискавками та намагалася зрозуміти емоції міста (Аммоліт чомусь випромінював зловтішний подив) хлопець з гостем дійшли до намету.

—Аміно, до нас гості,  — пролунав поряд голос Вані меншого. Свідомість Аміни поспіхом метнулася до свого скромного людського тіла.

—Ти вже повернувся? — відверто спантеличено озирнувся Ваня великий.

—Щось ти занадто швидко. Варто було Нікітічу піти, як ти вже й впорався, — невдоволено пробурмотів Нік, котрий все сподівався розігнати «конкурентів».

—Та йошкинкудрик, тепер ще й Нікітіча шукати… Ніку, припиняй коситись на мене, як на особистого ворога. Хоч тут я, хоч не тут, твоїм романтичним мріям то не допоможе, — закотив очі Ваня.

—Звідки така впевненість? Я наполегливий! — скинувся Нік.

—Але сліпий. Протри оченята. Навіть якщо ти демонструватимеш впертість стада баранів та чарівність десятка богів, тобі все одно нічого не світить. Дівчину хлопець або цікавить, або ні, і ти значно ближче до другого, — відрубав Ваня менший під хмикання Вані великого.

 —То просто час невдалий, — скривився Нік, кинувши нещасний погляд на Аміну. Але її в цей момент більше цікавило впорядкування власної свідомості та незвичний гість.

— Час, дівчина, ситуація. Припиняй кожного разу приймати на мене бойову стійку козлорога, — зітхнув Ваня та звернувся до Аміни. — Приймеш гостя, доки я метнуся за Нікітічем? Якийсь він… дивний.

—Легко, — невимушено зблиснула синню в очах дівчина і, наче вже звиклий до того видовища, Ваня поспішно вискочив з намету. Натомість усередину, зайшов високий широкоплечий чоловік з сивими скронями. Сорочка, джинси, кросівки і … кинджал світла в руці. Гість зупинився на вході, швидко окинув хлопців уважним поглядом й зупинився на Аміні. Його очі здивовано розширилися.

—Amicus meus alter ego. А цікаві подруги у Ляни… Добрий вечір.

—Мій товариш, друге я… — переклала Аміна латинь, приказки якою полюбляв один з її викладачів. — І вам добра ніч.

 Дивитися на людину власними очима, було зручніше та й інформацію то давало трохи інакшу. Наприклад, у показаному містом жмутку світла, Аміна ніколи б не вгадала кинджал подруги. А кинджал був важливий, бо свідчив про те, що цей чоловік бачив Ляну. Втім, його спокійний вид  наштовхував на думку, що шкоди він їй не спричиняв. Далеко не кожен, угробивши людину, заявиться до його друзів з речами вбитого. А з цього можна зробити висновок, що або Ляна пробігаючи повз цього чоловіка «посіяла» свою зброю, (що навряд чи, якщо згадати її трепетне ставлення до даної вбивчої краси), або з подругою щось трапилося і він прийшов просити допомоги. Останнє гірше, проте більш ймовірно. А ще, навколо людини, що стояла перед Аміною, палахкотіла яскрава, наповнена до країв, золотиста магічна аура, але вона була якоюсь дивною. Занадто однорідною, чистою, наче її заповнили одним махом, як пустий бокал. Міркуючи та роздивляючись гостя, Аміна зовсім забула про правила гостинності. Ситуацію виправив Ваня великий.

—Сідайте, пригощайтеся, розповідайте. Хто ви? Звідки? Як потрапили до нас? Я так розумію, щось трапилося з нашою Ляною? — озвучив хлопець спільні питання.

—Дякую, — чоловік змусив себе відірвати пантеличений погляд від Аміни, всівся по-турецьки на мальовничо розкидані по намету подушки та акуратно поклав на столик, кинджал. — Звати мене Ас. Привів мене сюди цей артефакт. А щодо Ляни, ви напевне, праві, але точно я й сам не знаю.

-- Як так? — здивовано кліпнув Ваня.

Ас розвів руками, збираючись щось відповісти, але тут кинджал на столі засвітився, затьмаривши невеликі освітлювальні кристали. Аміна звернула увагу на магічну зброю подруги, відмічаючи, що її катана прийшла за нею самостійно, а кинджал Ляни знайшов собі кур’єра. Цікаво, це він у подруги навчився вправно роздавати завдання чоловікам, чи то їх спільна риса? Аміна задумливо простягнула руку до зброї Ляни, але останньої миті передумала торкатися. Відчувала, що може це зробити, але… не варто. Це світло, красиве, сильне, але… не її. Натомість вона легенько ворухнула пальцями утворюючи навколо артефакту, блакитну сферу та акуратно підняла її у повітря. Кинджал засвітився яскравіше і в тому сяянні почали мелькали якісь образи. Ось показалося обличчя Ляни, потім якесь озеро… Але все було занадто нечітко та настільки яскраво, що у Аміни почали сльозитися очі.

—Він щось бажає показати, але я не можу до путя роздивитися, — замотала Аміна головою, повертаючи кинджал на місце та намагаючись прогнати «зайчики» з очей. — Нік, допоможи Вані знайти Нікітіча?