Частина 40

Аміна почувалася дивно. Здавалося її тіло розсипається на тисячі фрагментів, що довільно розтікаються островом. До знайомих відчуттів додавалися все нові й нові, абсолютно незвичні, несподівані. Відчуття чужих ніг, що йдуть по бруківці, чиїхось пальців на вітражі, тепло людей і прохолода струмків, коричнево зелена енергія рослин та блакитна — води. А також гарячі цятки кристалів, що віднаходилися по всьому острову: на людях, у камінні вулиць, будинках, вітражах, статуях, ліхтарях. В якийсь момент у Аміни склалося враження, що вона блукає нескінченним зоряним простором, який зблискує тисячами цяточок енергії. І блукала вона так досить довго, доки  в якийсь момент не вийшла до найбільшої зорі, синього сонця — серця Аммоліту. Опинившись поряд з ним дівчина відчула, як острів наполохано завмер і усвідомила, що Аммоліт… живий. Це не просто камінь з побудованим на ньому містом, а по суті один цільний організм. Живий, переляканий, розгублений і…трохи хижий. Простеживши за нескінченним переплетінням енергії, Аміна виявила, що Аммоліт живе тим, що обмінюється енергією з усіма живими істотами на ньому: рослинами, тваринами, комахами, людьми, магами. А прикраси на людях та вмуровані у місто кристали обмежують той обмін, не дозволяючи острову брати більше, аніж він віддає. Щось на зразок запобіжників.

Аміна розгублено завмерла перед тим сяючим серцем. І тут раптом воно та всі інші «зірочки» синхронно зблиснули, й дівчину накрило усвідомлення, що острів без вагань віддасть Аміні все, що має. А ще натякає, що для Аміни ці кристали зовсім не обмежувачі, а додаткова енергія. А якщо їх не вистачить, є вся інша енергія, включно з серцем острова, варто лише забажати. Дівчина відчула, як острів спрямовує її до поламаної квіточки на клумбі. Доторк  — та втягнулася в її вени ледь помітним зблиском. Потім острів спрямував її увагу на один з кристалів бруківки і той так само легко влився у Аміну. Аммоліт в якомусь сенсі поклав до її ніг усе що мав, включно зі своїм серцем. Така довіра шокувала й дивувала. Тим паче, що Аміна зовсім не хотіла усіх тих сил.  

Втім, щодалі дівчині ставало все важче усвідомлювати, які сили власне її. Вона ніби зливалася з островом, почувалася, немов химерна мозаїчна картина, фрагментарна конструкція, яка чомусь не розвалюється, а… має відчуття якоїсь всюдисущості. Наче Аміна знаходиться у кількох місцях одночасно. Не відкриваючи очей, не рухаючись з місця дівчина бачила Ваню маленького, що приготувався до бою, і Льоса, котрий метається у напівзабутті на лікарняному ліжку, бачила Нікітіча, що беззвучно читав чи то закляття, чи то молитву, і Циміка, що обережно знімав пов’язку зі своєї пораненої колібрі. Бачила Ваню великого, котрий сидів біля одного з багатьох поранених, та Сапфір, що лежала у храмі чародійок і нагадувала нестійкий міраж. Було до чортиків дивно відчувати та одночасно бачити всіх, хто знаходився цієї миті у місті, весь острів, від найвищого шпилю будівель, до останнього корінчика основи. Аміна дивилася на світ крізь залишки вітражів, крізь кристали, очима статуй, поверхнею й кожною краплиною струмочків.

Свідомість Аміни розгублено блукала по цій величезній «площі», наче турист у грандіозному палаці-лабіринті, тому, коли у неосяжному навколишньому просторі пролунав тихий вкрадливий голос, Аміна не одразу зрозуміла чий він.

—Вітаю, Синя зірко.

—І вам вечір в хату…Хто ви? — Аміна спробувала зрозуміти звідки лунає той голос, але не змогла. Він був наче усюди й ніде одночасно, розсипався між хаотичними емоціями людей та наполоханим очікуванням Аммоліта.  Ні, цей голос не належав острову, не належав магам чи людям. Це було щось інше…

—Я — твоя сестра.

—Що? Якось не я пригадую сестричок у цьому світі, — щиро здивувалася Аміна такій заяві, і той подив, особисто її емоція, несподівано допоміг дівчині якось зібратися.

—Не за кров’ю сестра, не в людському розумінні цього слова. Хоча, щодо крові, то це як подивитися. Зараз у тобі багато моїх сил.

—Сестра за силою? Дуже незвично. І що тобі від мене потрібно? — спитала Аміна й відчула, як наче вітер по степовій траві, людьми, що знаходяться на острові, пронісся жах. «Чарівна сестричка», судячи з усього, привіталася з усіма іншими.

—Хочу, щоб ти мені не протистояла…

Місто застогнало від холоду й здригнулося. Під миролюбне вітання вкрадливого голосу на острів напали цілком матеріальні й зовсім не миролюбні істоти. Вони оминали Аміну, але хижою хвилею атакували всіх інших. Дівчина розгублено дослухалася до суцільного хаосу бою, що заполонив її, а потім  відчула, як у її венах розгорається полум’я від войовничого азарту бійців, від спалахів болю міста, з якого нападники буквально видирали кристали, від страху тих, хто полишився в укриттях. В Аміну буквально вливалися хвилею емоції людей вимагаючи дій! А таємничий голос намагався її заколисати, відволікти.

—Я не ворог тобі, дитино. Не воюй зі мною. Впусти…— дівчина крізь заплющені очі бачила, що простір навколо Аммоліту залила чорнильна темрява, яка була наповнена життям, енергією, мільйонами образів та… розумом. Давнім, мудрим і, наче, знайомим. Аміна не могла розібратися, їй здається ця сутність знайомою, чи Аммоліту. А ще відчуття затишності, м’якості, дружності сутності, що огорнула місто, погано поєднувалося з запеклим боєм на вулицях. Цей дисбаланс дратував.

—Ні, не впущу, — видихнула Аміна.

—Чому? Це не твоя війна. Тобі ж немає різниці, хто житиме у цьому місті, — здається, цей голос був голосом тієї пітьми, що огортала острів. І Пітьма не питала, вона стверджувала.