Частина 38

—Аміно, невже ти справді думаєш, що ми ховаємося за спинами студентів? — відверто розгубився Бремор.

—Звідки мені знати? — демонстративно знизала плечима дівчина.

—Розумію, ти не маєш всіх даних, щоб відкинути таку думку… Але, повір мені, ти не права. Ніхто не ховається, бо… ховатися вже нікому, — скрушно зітхнув Бремор. Задумливо потер чоло. — Чародійок та сильних магів, які були у місті в момент першої атаки та спробували її зупинити, першими й змело.

—Тобто — змело?

—Темні перейшли всі межі розумного та дозволеного — випустили за для нападу на нас Темряву. Пітьму, яку їх же предки разом з нами ув’язнили! То був єдиний випадок об’єднання наших сил… До того, що темні зроблять таке, ми виявилися не готові. До такого взагалі неможливо підготуватися… Темрява, Пітьма — це нестримний голод, який неможливо втамувати. Вона просто висмоктала всю світлу магію з усього, усіх, хто опинився на її шляху. Думаєш, звідки така магічна пустеля навкруги? Острів дивом встояв. Поки що. Але більшості чародійок та магів, які були у місті, просто немає…

—Як це — немає?... — Аміна шоковано вирячилася на Бремора. Вірити у почуте не хотілося категорично, бо це означало… Вона навіть не хотіла усвідомлювати розміри катастрофи. — Але ж ви є… Нікітіч, Барс. — відчайдушно вчепилася дівчина у виявлену «нестиковку» у розповіді ректора.

—За збігом обставин у момент першої атаки ми були біля серця Аммоліту. Кілька спостерігачів помітили його дивну активність, тож ми спустилися подивитися. Аммоліт відчув наближення Темряви, але ми не встигли зрозуміти його попередження. Лише коли серце міста почало застигати, здогадалися, що відбувається, але вже не змогли нічого вдіяти… Просто не встигли…

—А…Сапфір? —Аміна не знала, чому спитала саме про неї, явно не про найближчу людину. Мабуть, тому, що саме ця жінка асоціювала у неї з нездоланною силою краси, яка має рятувати світ.

—Сапфір… Велика мандрівниця… Сапфір і створила захисний контур, котрий врятував все, що ти бачиш. Якби не вона, острів би вже осипався пилом у морські води. Але заради цього Сапфір вписала у захисний контур не світлу магію, а, власне, себе. І це майже знищило верховну чарівницю, бо на сьогоднішній ранок в ній хіба що ікра життя жевріла. Загалом, шансів пережити ще одну ніч ми не мали… До твоєї появи. Знаєш, мандрівники завжди вирізнялися дивними здібностями, вчинками, незрозумілими нам логікою та пріоритетами. Але ти, то взагалі щось унікальне. Ти зробила те, чого ніхто не очікував — оживила серце Аммоліту, активувала світлу магію у заблокованому місті! Як у тебе це вийшло я не розумію. Та й не лише я. Нікітіч вважає, що ти застосувала магію темних для відновлення світлої, що, наскільки ми знаємо, неможливо. Принаймні до сьогодні точно було неможливо. Те, що ти зробила мене неймовірно радує, але одночасно й турбує.

—Чому? Ви не хотіли оживляти Аммоліт? — не зрозуміла Аміна.

—Що ти. Звичайно хотів. Просто мені здається, що якщо сам Аммоліт, ти любиш і готова захищати, то тих, хто його населяє… Я підозрюю, що маги, які тут живуть… Вони тобі радше байдужі…

—Чому це?

—Ти вдруге рятуєш місто. Не магів, не конкретну людину, не друзів, а саме місто… Розумієш… Синьою зіркою тебе називають не лише через універсальність. Справа у холоді твоєї серцевини.

—Холоді?

—Так. Ти від початку демонструвала занадто мало живих емоцій, прив’язаностей. Більше слухала, аніж говорила, дивилася, аніж діяла. Я сподівався, що Ляна, як чисте світло, врівноважить тебе, оживить, адаптує до нас, але згодом помітив, що і її сила стікає по тобі, як вода по склу. Ти майже ні з ким не сперечаєшся, але й нікого не слухаєш. Захоплено споглядаєш на цей світ, але практично ігноруєш магів, пропускаєш крізь себе чужі емоції, але майже не відгукуєшся на них. Ти — сила без гарячого серця, холодна краса, потічок, що перетворюється на могутню ріку, якій байдуже поливатимуть її водою квіти, чи топитимуть у ній все живе. А втопити ти можеш багатьох…

—Дякую. Так віртуозно бездушною сволотою мене ще ніхто не називав…— пробурмотіла Аміна.

—Я не хотів тебе образити, — м’яко мовив ректор. — Просто намагаюся бути максимально чесним. Компенсую свій промах у спілкуванні з твоєю подругою. І стараюся одночасно пояснити прохання, яке маю до тебе.

—Гаразд, проїхали. То яке прохання? — спитала засмучена дівчина. У словах ректора була певна частина правди, проте приємнішим від цього зміст сказаного не ставав. Співчуття дійсно ніколи не було «коником» Аміни. Та ж Ляна неодноразово жартувала: «Амінко, до тебе не йдуть плакатися, бо об твою «броньовану жилетку» всю морду подряпаєш!».

—Прохання насправді дуже просте і, думаю, воно не має викликати у тебе сильного супротиву. Я прошу пообіцяти мені, що ти полишишся у нашому місті хоча б на п’ять ночей.

—Навіщо? І чому саме на п’ять? — здивувалася Аміна. Чесно кажучи, після всього почутого вона очікувала чогось менш приємного. Постояти там в ролі мішені, живої приманки для якоїсь нечисті, чи ще щось подібне. Що там зазвичай для ненадійних елементів вигадують?

—Бо Аммоліт ти хочеш захистити. Я якщо хочеш, отже і зможеш. А якщо вціліє він, то є шанс, що вціліє і якась частина його населення, основи світлої магії, кристали нашої цивілізації, зв'язок з Кам’яним розумом. А п’ять ночей… За цей час, думаю, все вирішиться. Занадто активно все закрутилося. А, як відомо, високе полум’я довго не горить…