Частина 35

Евклаз сиділа за столом та задумливо роздивлялася свою кімнату. Знайомі різьблені стільці, стіл, прикрашені вигадливим розписом стеля, стіни, прикриті зеленими ниткоподібними тюлями вікна, гірський пейзаж за вікном. Все таке до болю в серці знайоме і… на стільки років забуте. Виявляється, вона майже все своє свідоме життя пам’ятала чуже минуле, керувалася принципами нав’язаними їй чужою волею…

Тієї миті коли Евклаз торкнулася Ельміри,  світ для неї перевернувся. Вона згадала і цей дім, і Ельміру — свою старшу сестру по матері. Згадала їх дитячі ігри на цих крутих схилах, польоти на гірських орлах, перегони з гірськими козами. Згадала їх матір… Евклаз же, скільки себе пам’ятала, вважала матір підступною страшною відьмою, про яку майже не полишилося спогадів. Якийсь чорний силует, злість, біль… А все ж було зовсім не так. Мама… Теплі руки, блакитні очі, чорне, як у Ельміри волосся, тихі пісні, світлячки, якими вона супроводжувала їх казки на ніч. Мама полюбляла довгі бузкові сукні, гірські фіалки у волоссі, завжди несла з собою аромат гірського вітру і квітів.

Ці, витягнуті на світ спогади про щасливі дитячі роки раптово обривалася на картинці, де в оточенні жовтого вогню до неї підходить розлючений рудоволосий бородань, а за його спиною лунає відчайдушний крик матері… Потім лише пелена світла й тиша.

Ельміра розказала, що під час одного з нападу світлих, матір вбили, а батько Евклаз, який перейшов на їх бік, забрав дочку, аби віддати «прокляте поріддя» світлим. У це зовсім не хотілося вірити, але, але… занадто багато вписувалося у це пояснення. Того, що завжди її дивувало, спантеличувало.

Батько не був магом. Просто людина. Сильний, багатий, владний, чарівний, коли бажає, і жорстокий, коли незадоволений. Жінки його любили. Евклаз ніколи не була близька з батьком, але вважала, що це через те, що її мати його колись підступно обманула, спокусила. А ще через те, що дівчині взагалі важко зрозуміти чоловіків. Зі звідними братами Евклаз від наступних двох дружин, батько чудово знаходив спільну мову, а от з донькою… Попри те, що вона краще за братів їздила верхи, стріляла, билася, володіла мечем, він з нею був дуже стриманим, суворим. Вона все життя намагалася довести йому, що достойна його поваги та любові. Думала, що поступивши до Академії магії щось доведе, а виявилося, він лише зрадів, що так вдало «сплавив» доньку світлим. Відкупився нею за колишні послуги. Так, зараз Евклаз пригадувала, що він при ній постійно задував Академію, на диво довго «не помічав» її дружби з хлопчиною, що мріяв стати світлим бойовим магом. То, виявляється, все це було не проявом любові, а звичайним розрахунком… Але якщо батько нею відкупився, то хто це зробив можливим? Хто змусив її все забути, навіть не забути, а пам’ятати все не так, як було насправді? Батько не маг, він просто не мав сил таке зробити… То хто? Коли? Як?

Евклаз вдивлялася до болю в очах у гірські вершини за вікном і не помічала, як по її щоках тихо, одна за іншою стікають сльози. Як їй жити з цим тепер? З друзями та коханим по той бік війни, з ворогами та зрадниками на місці наставників, з рідними на місці ворогів? З пам’яттю, що нагадує купу битих уламків? Хто з нею це зробив і навіщо? За що?

§§§

Перші кроки Аміни й Муніра по тунелю гулко відбилися від стін та понеслися вперед нескінченною мелодійною луною. За звуками по темних поверхнях пронеслися блакитно-зелені спалахи, висвітлюючи зсередини скло та розбігаючись химерними візерунками, мов вигадлива світломузика. Кожен наступний крок додавав навколишній феєрії нових відтінків, звуків, переливів.

—Думаю на таке запрошення точно має прийти дракон… — мовила за деякий час Аміна, просто, щоб трохи перебити прекрасну мерехтливо-музикальну красу, що чомусь поступово заповнювала її душу тугою.

—Він звичайно старий, але не настільки, щоб добровільно підставляти свою шию під твою гостру іграшку, — хмикнув Мунір.

—Але ж я не планувала на нього нападати! Знаєш, я б, мабуть, із задоволенням з ним познайомилася. Ніколи не бачила драконів...

—Не помітив у тебе такого бажання кілька днів тому. А за нинішніх умов, думаю, вже він не розділить твій ентузіазм, — критично посміхнувся Мунір виходячи вперед.

Аміна поривалася сказати щось ще, але тихий розмірений дзвін, на який перетворювалася луна від їх кроків, відволікав, заважаючи думкам збиратися та оформлюватися у речення. У тому дзвоні дівчині вважалися тихі голоси, співи, ще якісь звуки… Хотілося зупинитися, дослухатися, спробувати зрозуміти, що саме вона чує, але було лячно відставати від Муніра який швидко крокував вперед.

—Мунір, — погукала Аміна, коли попереду з’явився проблиск денного світла. Погукала й здивувалася тому, як жалісливо прозвучав її голос на фоні тепер вже величного дзвону, що сплітався чи то в урочистий марш, чи то у похоронну баладу.

—Так? — він озирнувся, зупинився, уважно зазирнув їй в очі.

Аміна розгублено кліпнула, намагаючись впорядкувати хаотичні уривки думок, на які перетворився вміст її голови.

—А що…Що нас чекає там? — кивнула дівчина на вихід і раптом усвідомила, що їй…страшно. Так страшно, що ноги підкошуються й відмовляються йти. Вона відчайдушно шукала підтримки у погляді чоловіка, який зараз був для неї єдиним острівцем впевненості та надії на краще.

Мунір посміхнувся кутиками губ, бережно притягнув її до себе й… ніжно поцілував.

Аміна не одразу отямилася від того несподіваного поцілунку, тому свідомість повільно доносила до розуму його відповідь.