Частина 32

Ляна звично прокинулася від першого писку будильника, поспіхом тицьнула на панельку вимкнення, напівсонна виповзла з ліжка й на автоматі зробивши каву, почимчикувала будити подругу.

—Амінка, підйом, у нас сьогодні знову тренування… — мовила Ляна відкриваючи двері і розчаровано зупиняючись на порозі. Кімната не мала жодних слідів повернення подруги. — Ага, загуляла не на жарт. Це ж треба. — хмикнула Ляна і недбало розвіявши туманом принесену чашку кави, вийшла.

Подумки гадаючи чи оцінила Аміна нарешті переваги плотських утіх чи знову всю ніч морочила хлопцю голову розмовами та розглядуванням зірочок, Ляна почала збиратися. Якщо подруга не прийшла, отже вже не прийде, принаймні перевдягатись. Більше шансів, що з’явиться одразу на тренуванні, в режимі «з корабля на бал», адже, якби планувала заскочити до гуртожитку, то вже була б на місці. Що-що, а спізнюватися подруга не любить. Якщо вже не прийшла, отже й не планувала прийти. Це ж треба, чимось таки її Цимік зацікавив. А там, гляди, якщо хлопчині вистачить вправності, Аміна нарешті займеться особистим життям та припинить нескінченно іронізувати з приводу шеренги Ляниних кавалерів, та їх змагань у вигадливості подарунків. От, що поганого в тому, що Ляні ті змагання подобаються? Це ж природньо! Ще з часів лицарських турнірів, дама мала право обирати найкращого і розважатися споглядаючи їх суперництво! А Ляна ж навіть турніри не влаштовує, обходиться скромними подарунками! І не її вина, що за місцевими традиціями, у кожному подарунку має бути дорогоцінний камінь, а цінним він тут вважається, лише тоді, коли наповнений магією, а без магії, діамант, рубін, сапфір чи смарагд, якої б чистоти та розміру вони не були, то «дрібничка». Так, у Ляни дійсно назбиралася вже ціла скринька таких «дрібничок» (ще б додому їх прихопити, коли знайде звідси вихід), але це ще не привід називати її бездушною «хазяйкою мідної гори!». Аміна наче й жартує, і вдає, що не заздрить, але ситуація дійсно трохи незручна — Ляна вся у квітах (бо старанно корегує місцеві традиції, щодо їх обов’язковості) та дорогоцінностях, а Аміна… в обнімку з катаною. Сумнівне таке товариство. Ні, поодиноких претендентів на статус залицяльників Аміна наче має (той же сумний Нік), та й якісь подарунки були. Але ж ця оригіналка примудряється й отриманим дрібницям більше засмучуватися, аніж радіти. Почуватися винною! Дивна. Таких міркувань Ляна щиро не розуміла. Презенти, піднесені від щирого серця, потрібно приймати, навіть якщо ти не плануєш стрибати у ліжко з тим, хто їх приніс (хоча ліжко теж корисне для здоров’я). Не можна ображати відмовою щирий порив душі, а не щирий — тим більше, хоч якась компенсація марно витраченого часу. Та й знаки поваги, що всі демонструють, варто навчитися приймати. І нехай вся солідна братія (Рада, викладачі) більше розсипається реверансами перед Ляною, але ж це виключно тому, що вона ту пошану вміє приймати, а не випаровується, як Аміна, тільки почувши шанобливе «незрівнянна пані мандрівниця». Так, вона незрівнянна, прекрасна й могутня (доведено на практиці!) і соромитися тут нічого! А Аміні треба якось навчитися себе любити та цінувати! Чи хоч дозволити то робити хлопцям.

Так міркуючи Ляна помила голову, обрала одяг, наклала макіяж, критично поглянула на волосся і вирішила підняти його скріпивши блискучою шпилькою у вигляді бабки. Потім, раптом з’ясувавши, що вже спізнюється, дівчина поспіхом перевдягнулася, поправила кинджал на стегні та оцінивши свій вигляд, як «чудовий», задоволено підморгнула віддзеркаленню. Зі сторони сходів у ранковій тиші пролунали знайомі кроки. Ляна дослухалася, лукаво посміхнулася й вискочивши у коридор сховалася за вигином стіни. За мить на її поверх зайшли два Вані та акуратно постукали у кімнату мандрівниць. Відповіддю їм була, звичайно, тиша.

—Вже втекли на тренування. А я тобі казав, пішли швидше, а ти «почекаймо внизу, почекаймо внизу». Пропустили, — невдоволено мовив Ваня маленький.

—Та не виходили ж. Коли встигли?  — здивовано пробубонів Ваня великий. — Може у ванній, не чують?

—Угу, обидві. Ні, немає тут їх феєрії магії, пусто у кімнаті. Примудрилися проскочити повз нас.

 Ляна похвалила себе за те, що сховалася не користуючись магією. Магічні трюки її друзі відстежують швидко, а от банальних хованок явно не очікували.

—Тому, мабуть, і Льос сьогодні зрання кудись умотав, мабуть, знову з Ляною якусь розвагу придумали.

—Ні, його Бремор викликав з питаннями по практичній роботі по захопленню природньої енергії у різних умовах доби. Льос же полінувався провести досліди на світанку, тож тепер буде пояснювати, яким чином отримав наданий результат. Ти б знав, як мені цікаво, як він викрутиться.

—Та цей викрутиться. У нього вистачить розуму списати неточності на непередбачувані фактори, ще й невимушено послатися на роботу якогось академіка, щодо підтвердження їх впливу. Не даремно ж він у Марсипени постійно крутиться, — хмикнув Ваня великий.

Голоси почали віддалятися. Ще трохи послухавши розчароване бубоніння та дочекавшись доки воно затихло, Ляна обережно вийшла і через інший вихід попрямувала на вулицю, задоволена своїм невеликим жартом. Нехай хлопчики посушать голову, їм корисно.

Вискочивши у двір дівчина оминула альтанку та прискорилася, оскільки розуміла, що вже катастрофічно спізнюється. Раптом за її спиною пролунали швидкі кроки й Ляна ледь стрималася від прийняття звіриної іпостасі. От не любила вона такі несподіванки! Знала, що ніхто тут не ризикне на неї напасти, але важко позбутися заробленого вдома інстинкту. Ляна відчутним зусиллям волі втрималася від поспішно-агресивних дій (нехай рука мимоволі й лягла на кинджал) і навіть спромоглася повернутися до переслідувача з чарівною посмішкою.