Частина 30

—Здається, я знайшла щось цікаве! — вигукнула Евклаз зістрибуючи з верхнього стелажа з таким гуркотом, наче впустили бегемота. Як ця дівчина часом примудряється бути настільки гучною, Ляна відверто не розуміла. І що дивно, на тренуваннях Евклаз сама грація та ідеальна вправність, на природі демонструє навіть якийсь дикунський шарм, а в цивільних умовах — варварка з манерами слона у посудній крамниці.

—Що? — Ляна зітхнувши відклала черговий стосик рукописів, що описував діяння колишнього ректора Академії Світослава. Прямо душка був, а не чоловік. Щось постійно там будував, руйнував, відбивав, вигадував, забороняв. А норов мав… Виганяв студентів з академії пачками, викладачів десятками. Як при ньому взагалі хтось примудрявся вчитися? Чхнув не за статутом — вільний, пожартував застосувавши магію — вільний, не так подав матеріал — туди ж. Дивно, що помер від нудьги, а не прибив хтось з «вдячних». Дуже непересічний характер мав цей тип, але жодних проріх у небі, наче, не робив та й про драконів-примар у рукописах ні слова. «Засновник, основоположник, першовідкривач», «великий, винятковий, виключний»… нескінченні дифірамби. Ще й написано все такою нудно-канцелярською мовою, що ті тексти можна використовувати, як снодійне зі 100% гарантією результату. А отже, отже в шафі цього «виняткового» має бути непересічна колекція скелетів, бо Ляна давно не вірила у святих політиків, навіть якщо то політики-маги.

—Записи якоїсь студентки, котрі випадково завалилися між полиць, — помахала Евклаз непоказним сіреньким сувоєм.

—І чим вони можуть допомогти? — критично поцікавилася Ляна.

—Я теж спочатку думала нічим, але подивись, — дівчина поспіхом розкрила сувій і почала читати:

«Сьогодні для мене чорний день… Я втратила коханого. І нехай він мене не кохав, біль від цього не менше… Я знаю, Світослав хотів зрадити Світло й Кам’яний розум, але мені байдуже! Хай би весь Альмандин віддав Темряві, аби лишень жив! Але він не повернувся. А його «кохана» дружина Сапфір і всі інші сказали, що він помер від нудьги! Перетворився на камінь та розвіявся порохом… Брехня! Світослов не міг завершити шлях, як всі інші! Він – не всі! Я не вірю, що він остаточно зник! Такі особи просто так не зникають! Він майже відкрив браму між світами! Я бачила, як зорі почали сипатися у наш світ… Ні, я впевнена, він вирвався у іншу площину буття і колись я його обов’язково знайду... Я, або наш син…

—Хто б сумнівався. Дивлюся ваш колишній ректор зразком моралі не був, — без жодного подиву хмикнула Ляна.

—А до чого тут мораль?

—Ну як же, мав дружину, а від якоїсь закоханої дурепи дитинку прижив.

—І що не так? Якщо дівчина хотіла, то він правильно вчинив, — знизала плечима Евклаз.

—А жінка його що на це сказала? Молодець, ганяй по чужих ліжкам далі?

—Це його право, як і її. Хіба у вашому світі не так?

—Гм… Проїхали, — хмикнула Ляна не плануючи пояснювати, чому у її розумінні ідеальний чоловік точно не має у переліку «чеснот» ввічливе запліднення всіх охочих студенток. Ймовірно таки цей «видатний» помер через те, що його дружині набридло споглядати на подвиги у чужих ліжках. Втім, туди йому й дорога, Ляна б теж не стрималася, і не факт, що обійшлася б пристойною «смертю від нудьги». Скоріше збирали шматочки такого «видатного» по всьому Аммоліту, а може й не лише по ньому.  — То що тобі здалося цікавим у цих записах? — змінила дівчина тему.

 —Вони ж чудово вписуються у описану тобою картину! Брама між світами, зірки, — ткнула Евклаз пальцем у сувій.

—А, дійсно. На фоні вашого ставлення до адюльтеру, ту нещасну браму я й не помітила …— пробурмотіла Ляна. — Як думаєш, у нього щось вийшло?

—Звичайно ні! Адже Альмандин у порядку, всі живі. І взагалі це ж Світослав, а світлий маг не може зрадити Світло. Тим паче такий світлий маг. Це ж чисте самогубство.

—Ой, ну самогубство, то не така вже й дивина. До речі, в якому сенсі самогубство? Ваші маги так кардинально вирішують проблему зрадників?

—Не маги, Кам’яний розум. Після ритуалу Світлого каменю, жоден маг фізично не може користуватися чи опановувати магією темних. Це буквально призводить до самознищення.

—Ага. Так тоді все повністю зрозуміло. Стариганю під кінець життя стало дійсно нудно, зміни жінок не допомагали, то він вирішив змінити магію. Мабуть, статус «видатного» до того часу суттєво  позначився на самооцінці, у беззмінних правителів таке буває, тож він вирішив, що може обійти всі правила. Схоже, не склалося. «Сивина в бороду, біс в ребро» у цьому світі теж актуальне й значно багатозначніше, — швидко зробила висновки Ляна. — А хто такий цей Альмандин? Теж якийсь верховний маг? Щось я про нього не чула.

—Ні, —розгублено відповіла Евклаз,  яка, схоже, досі перебувала у полоні ілюзій щодо безгрішності усіх «видатних». — Альмандин — це давня назва наша нашого світу.

—Справді? Щось я це пропустила. Ну гаразд. Давай знайдемо студентку, яка бачила ту загадкову браму і розпитаємо детальніше.

—Не вийде. На конспекті немає особистого відбитку. Думаю він стерся, через те, що сувій занадто довго знаходився серед магічних рукописів, — розчарувала її Евклаз.

—От же ж! Бібліотечна анонімка. Це ж треба. Гаразд, тепер я знаю, що ваш Світослав був не лише чудовим магом, а ще бабієм, і перед смертю, теоретично, думав приміряти амплуа темного мага, — Ляна перевела погляд на портрет ректора в одній з відкритих хронік. Чорноволосий імпозантний чоловік з вольовим підборіддям та іронічно примруженими очима. Ні, ту студентку загалом можна зрозуміти, Ляна б такого серед залицяльників теж не відмовилася побачити. Від нього просто таки віяло розумом, впевненістю, силою, — Але яке то все має відношення до мене? Чому мені його показав той ваш вампір- сувій? Невже лише для того, аби я знайшла записки закоханої студентки?