Частина 29

 Побачений на скелі напис викликав у Аміни незрозумілі відчуття, але які саме вона не могла розібратися, бо заважали збаламучені від підводної пригоди емоції  та… Нік. Його періодичний кашель та закохано-вражений погляд дратували так, що хотілося терміново начаклувати цегляну стіну, аби тільки не почуватися якоюсь чи то іконою, чи то богинею, чи то дияволицею-спокусницею! Але проганяти зараз, чи полишати хлопця самого Аміні здалося жорстоким (він же елементарно без сил), тож вона старанно намагалася сконцентруватися на перебиранні мушель. І у неї майже вийшло, аж тут Нік таки викашляв всі стратегічні запаси морської води, але замість тихенько піти додому (ага, розмріялася), акуратно почав посуватися ближче.

—Що? — невдоволено озирнулася Аміна коли ігнорувати хлопця стало неможливо, бо він почав дихати їй майже у вухо.

—Е-е-е, а навіщо тобі мушлі? — зніяковіло відсунувся він, впершись у красномовний погляд дівчини.

—Щоб це спитати, не обов’язково було так уважно вивчати мою потилицю. Ти б ще мікроскоп узяв, — тріпнула плечима дівчина. — А мушлі просто красиві, на підвіконня покладу, нагадуватимуть про море,  коли воно зникне за обрієм.

 Аміна вже знала, що за рік Аммоліт облітає всі свої землі й більшість подорожі проходить над рікою, а морське узбережжя займає зовсім незначну частину. Враховуючи наскільки непомітно відбувається переміщення острова для мешканців столиці (якщо тільки у них вікна не на самому краю), вже завтра зранку можна прокинутися й не виявити поряд навіть аромату моря. Згадавши про це дівчина задумливо кинула погляд на мости Аммоліта. Вони виблискували молочною білизною, отже, принаймні до завтра, острів точно буде тут, адже протягом дня, що передує зняттю мостів, вони поступово набувають жаристого кольору, це слугує попередженням, що з заходом сонця мости зникнуть. Взагалі ці мости по суті були не скільки мостами, скільки тунелями, що наче проколювали простір, фільтруючи на вході небажаних візитерів та дозволяючи дістатися острова за чітко встановлений, ще в давні часи, проміжок часу.

—Дивна ти, — помовчавши мовив Нік, продовжуючи спостерігати за Аміною.

-- Яка є, — знизала плечима дівчина.

— Ні, я в гарному значенні цього слова. Ти дивовижна! Але просто… Мушлі…Це ж не кристали, не дорогоцінні камені наповнені енергією, а лише залишок давнього життя. Ти ж можеш створити щось значно прекрасніше легким помахом руки. Немає жодного сенсу збирати цей непотріб.

—Сам ти… —  почала, але стрималася останньої миті Аміна. — Ці мушлі мені подобаються. І взагалі, все створене нами, є лише нашим відображенням, бо несе наш відбиток, енергію, розуміння світу, а те, що взято ззовні, є іншим. Прекрасним, жахливим, дивовижним чи ніяким, але завжди іншим, новим і ця новизна є більшим багатством… — Помітивши відверто спантеличений погляд Ніка, Аміна зітхнула та вирішила змінити тему. — Що ти тут взагалі робив? Рибу ловив, доки тебе самого призначили наживкою?

—Ні… Я…Е-е-е…за тобою йшов…— покаянно похилив хлопець голову.

—Знову? Навіщо? — тепер була здивована Аміна, адже вважала, що цілком однозначно дала зрозуміти, що статус її кавалера Ніку не світить.

—Турбувався про тебе. А ще… думав ти на побачення йдеш. Хотів подивитися з ким… — поглянув хлопець на неї такими нещасними очима, що на мить їй стало його відверто шкода.

—А я така-сяка, просто пішла гуляти, — нервово розсміялася дівчина.

—Ти обрала… незвичний маршрут для прогулянки. Це місце старої битви має погану славу. Мало хто може витримати його важку енергію.

—Важку енергію? — Аміна з подивом озирнулася на скелю. Ні, важкої енергії вона там точно не відчула. Самотність, таємничість, печаль, але і все…

—Я так розумію, тебе вона не торкнулася, бо ж ти поскакала безтурботним зайчиком по тому камінню, а потім взагалі злетіла. Доки я протирав очі, точно знаючи, що так літати ані люди, ані маги не вміють,  мене збило хвилею у воду, а там, виявляється, чатував стрічник… Я вже встиг попрощатися з білим світом, а тут ти …

—Мдя, незручно вийшло, — хмикнула Аміна, зрозумівши, що ще трохи і почуватиметься винною, за всі біди Ніка. Тільки цього їй не вистачало.

—Тобто — незручно?

—Тваринка старалася, полювала, діткам вже радісно тягнула здобич, а я взяла й пограбувала нещасну. Треба ж було хоч ручку чи ніжку полишити, як втішний приз… — потяглася за рятівним гумором дівчина.

—Ти серйозно? — закліпав розгублено Нік.

—Аякже. Я саме роздумувала, яка частина тебе найменш важлива, коли той невихований нахаба спробував мене за ногу цапнути. А це вже неподобство, після якого на братський поділ здобичі вже настрою не полишилося …— продовжила Аміна, але помітивши відверто розгублений погляд Ніка невдоволено закотила очі, — Та жартую я!

—А-а-а… Ем… Зрозуміло… Дякую, що врятувала, — полегшено мовив Нік. Схоже, він зовсім не розумів де вона жартувала, а де говорила серйозно.

—Угу…Звертайся, — розсіяно кивнула дівчина, проте зустрівшись з вдячно-обожнюючим поглядом хлопця, втомлено зітхнула. —Та годі тобі, топай вже додому, чудо лускате. Досить з тебе на сьогодні пригод.

—А ти?

—А що я? — Аміна задумливо подивилася на загадкову скелю, відчувши, що вже достатньо відпочила, аби цікавість вклала на лопатки лінь. — Я тут ще трохи погуляю, поплаваю.