Частина 28

За вікном тихенько шурхотів ранковий дощ. Звичайний. Аміна з Ляною розслаблено лежали на дивані, радіючи можливості нікуди не бігти. Сьогодні у них був несподіваний вихідний після вдало пережитого «кінця світу», рубіжного контролю (викладачі усюди однакові – жоден кінець світу, ще не привід скасувати контрольну) та засідань всіляких рад з питаннями «кого покарати за кінець світу?». Все це дівчата якось пережили і нарешті отримали ранок, коли не потрібно бігти на тренування чи заняття. Ще й погода старанно навіювала настрій «полежати тюленем». Ні, можна було звичайно нашаманити парасольку, підсушити каміння та траву, влаштувати щось на зразок невидимої кулі та піти поблукати містом, але, споглядаючи на те, як тихо краплі води стікають по склу, Аміна розуміла, що іноді світом керує лінь. Навіть таким дивовижним та повним несподіванок світом.

Бремор наполегливо радив дівчатам відпочити після «надміру активних днів» і зараз вони чесно ту рекомендацію виконували. Рада Аммоліта і Академії визнали Евклаз невинуватою у тому страшному дощі. Не те щоб одноголосно, й не те що б одразу, але визнали. Втім, після емоційного виступу Ляни варіантів було не багато. Аміна, пригадавши підкріплену графіками, картинками та просто яскравими спецефектами запальну промову подруги, мимоволі посміхнулася. У той момент емоції Ляни зашкалювали, вона світилася магією наче сонце та й оратором була чудовим, тож Рада просто не мала виходу. Та вони й Сатану оголосили б янголом, за наявності такого адвоката!

Отож Евклаз Ляна відстояла і навіть святкування вчора ввечері з цього приводу встигла організувати, начхавши на косі погляди деяких студентів. Втім, Аміну ті погляди теж мало хвилювали, а от у присутності рудоволосої подруги вона тепер почувалася дивно. Чомусь Аміна ловила себе на тому, що раз за разом очікує побачити ті жовті очі. Такі незвичні і такі живі, вони нагадували чисту стихію. Без них погляд Евклаз нині здавався… пустим? Аміна з подивом усвідомила, що та жовтоока сутність не викликала у неї страху чи відрази, скоріше цікавість. Ні, почуття небезпеки теж іноді холодило потилицю Аміни (тим паче, що від амулета Великого полишився лише Вогник), але воно не мало жодного відношення до Евклаз. З Евклаз було щось інше, якийсь дивний дисонанс, який Аміна не могла ані зрозуміти, ані пояснити. Подруга помітила зміну ставлення, але, на щастя, прямо не питала «що не так?», бо пояснити це Аміна не змогла б. Та й взагалі вона не була впевнена, що справа в Евклаз. Чомусь щодалі, то частіше Аміну відвідувало незрозуміле очікування, що ще хтось з дорогих їй людей може раптом виявитися не тим, ким здається, чи перетворитися у когось іншого. І чомусь Аміні здавалося, що то все відбувається через них з Ляною.

—Каву ще будеш? — спитала Ляна, порушивши медитативну тишу.

—Звичайно, — посміхнулася Аміна, виринаючи з думок та приймаючи від подруги чашку з ароматним напоєм. Що-що, а Лянина кава вартувала того, щоб відірватися від більшості роздумів і, навіть, ймовірно, від кінця світу. — Слухай, Ляно, я тут подумала, чого ми так заморочувалися з тією жовтоокою пані? Їй просто потрібно було запропонувати твою каву і вона б добровільно виконала все, що її просили! І дощик згорнула і Евклаз відпустила.

—Може, якби мене Ваня не вирубив, я б саме так все й зробила, — повела плечем Ляна. — Але ж він,  нахаба, без оголошення війни підступно вибив мене з авангарду!

—Припустімо не вибив, а ніжно усунув, за що вчора триста разів вибачився, — хмикнула Аміна, роблячи черговий ковток кави.  — Це ще добре, що вони з Льосом тоді не побилися за право тебе потім носити.

—А от мені цікаво, якби ти той дощ не зупинила і від остаточно роз’їв будівлю, що б вони зі мною, такою сплячою красунею, робили?

—Тю, тут все просто — прикривали б до останнього ціною власних шкур.

—А навіщо? Якщо можна було просто розбудити. Я й сама про свою шкуру можу чудово потурбуватися, вона мені теж дорога, — скривилася Ляна.

—Як пам'ять?

—Угум, як пам'ять про прожиті без магії роки. А взагалі фіг би я цю тварюку кавою поїла, хіба що залила б в горлянку розпеченої лави, по літру за кожну сльозу Евклаз…Так довести дівчину.

—Знаєш, мені здалося у тієї сутності були певні рахунки до усіх. Ну, може, окрім нас.

—Нічого, тепер у неї відкритий рахунок і з нами. Особисто я їй, якщо зустріну, такий рахунок виставлю…У-у-у, — Ляна скорчила грізну мармизу.

—Коли зустріну…

—Що?

—Думаю ми її ще точно зустрінемо.

—Натякаєш, що вона до нас ще раз заявиться? — задумливо спитала Ляна знову згадавши про Мілю. Наче знайдене у бібліотеці, натякало, що та дівчинка не несе жодної загрози, але чи могла Міля  випадково  принести ту сутність? Мабуть, могла, бо занадто гарно пасує, під описаний Нікітічем шаблон. Можливо, якби Ляна нею серйозно зайнялася, частіше спілкувалася, була уважнішою до дрібниць, то виявила б та зупинила ту жовтооку мерзоту? Може даремно вона тій дівчинці регулярно влаштовувала сеанси підживлення? Не помітити, що Міля потроху бере у неї енергію, було неможливо, але ж вона брала так нерішуче, так несуттєво. Невже цих «крихт» вистачило на приховання якоїсь смертоносної сутності Чорнолісся? Але як, де вона її ховала? Не в кишені ж! Чи, може, Міля тут ні до чого? Вона ж вона поїхала з міста провідати рідню до того, як все те шоу перевертнів почалося… Ляну неприємно гризло питання винуватості Мілі (а отже і самої Ляни), але визнавати це вона не збиралася. Проте розуміла, що, мабуть, саме через це дратуюче-нав’язливе почуття провини, так старанно і захищала Евклаз.