Частина 27

До тями Аміна прийшла від звуків емоційної сварки.

—Віддай  її сюди! — пробивалося крізь туман свідомості невдоволене гарчання Ляни.

—Ні! Через вас вона мало не загинула! Через тебе та всю вашу компанію! — бубонів у відповідь десь над головою Аміни голос, здається Ніка.

—Ти геть інтелектом обділений? До чого тут ми? Ми цей жах влаштували, чи що?

— Смертний дощ сформувався над вами! Ви з Льосом, як магніт, притягуєте неприємності!

—Ми? Тобі той дощик наробив зайвих дірок у черепі, через які геть мізки вимило? Ми намагаємося розгрести цей ваш місцевий капець! — перейшла вже на розлючений рик Ляна.

—От і розгрібайте, але без принесення у жертву Аміни! Ти ж її сприймаєш виключно, як свою мовчазну свиту!

—Та з Аміни свита, як з мене іспанський льотчик! Якщо ти цього не розумієш, то шансів привернути її увагу маєш менше одного на мільярд! Йолопе, постав її де взяв, бо вона сама тебе в жертву принесе, якщо виявить, що ти її без дозволу кудись поніс! — репетувала тигриця, в мові якої звучало все менше людських звуків.

—Вона може робити, що вважає правильним, але в такому стані я її вам не віддам! Вона не повинна страждати через вас!

—Хлопчики та киці, давайте-но я сама якось вирішу за ким, та чим мені страждати, — не втрималася від обурення Аміна важко відкриваючи очі та з подивом виявляючи, що знаходиться… на руках у Ніка, перед яким стоїть знайома тигриця нервово потріпуючи хвостом,  а поряд нерішуче переминаються з ноги на ногу Льос, Евклаз і Вані.

—Ти отямилася!  — щиро зрадів Нік, вмить забувши, що у нього перед носом сердита «киця».

—Та під такий цирк і мертвий отямиться…  Нік, постав мене, будь ласка, на грішну землю.

—Але ти дуже слабка! А вони тебе такими темпами до могили доведуть, підштовхнуть і ручками помахають! — заперечливо замотав головою хлопець, притискаючи Аміну до себе з подвійною завзятістю. Вона й не здогадувалася, що у його, далеко не бодібілтерному тілі, стільки сили!

—Так, турботливий красеню, до могили тебе зараз я доведу і навіть епітафію складу, якщо ти мене не відпустиш! — рявкнула Аміна, поспіхом намагаючись виплутатися з надміру міцних обіймів. Вона й від добрих друзів важко приймала таку активну опіку, а тут Нік, від якого й на безпечній відстані дременути хочеться…

—Я ж казала, їй не сподобається, — задоволено кивнула Ляна приймаючи людську подобу.

—Я ж про тебе турбуюся…— пробурмотів засмучено Нік, проте виконав прохання й акуратно поставив Аміну на землю продовжуючи притримувати за талію й старанно обтрушуючи скляний пил.

—Нік, дякую звичайно, але краще ми якось самі розберемося, —  спробувала відсторонитися від хлопця Аміна.

—Може, краще нехай вони розбираються без тебе? А ти відпочинеш, наберешся сил…У мене вдома для цього є всі умови… Тобі нічого не треба робити, просто відпочивай та радуй очі…

—Ага, щаз! Все життя мріяла попрацювати музейним експонатом! — фиркнула Аміна, від такої перспективи швиденько відшукавши приховані резерви для більш впевненої втечі з надтурботливих обіймів.

—Нік, дорогенький, над заманюванням дівчат в гості, тобі ще працювати і працювати, — уїдливо прокоментувала то Ляна.

—Аміна не ти, і взагалі не звичайна дівчина, до неї не можна підходити з загальними мірками, — набурмосився Нік, з відверто нещасним виглядом відпускаючи нарешті талію «жертви».

—Ой, тобі б на звичайних для початку потренуватися, — тріпнула Ляна плечем, підскакуючи до Аміни та поспіхом відтаскуючи її від горе-лицаря. — Ти як? Я хлопців ледь по стінці не розмазала, коли дізналася, що вони тебе відпустили «в дощик». Як ти могла!? Без мене? Туди?

—Тобі вчора дісталося…— зніяковіло знизала плечима Аміна.

— О, а он і Бремор та компанія. Зараз почнеться… — мовив Ваня менший вдивляючись у алею попереду.

Дівчата озирнулися. До них дійсно поспішала ціла делегація: Вік, Бремор, Барс та Нікітіч. І судячи з виразів їх облич, або місто погано врятоване, або знову всю їх компанію планують звинуватити у нападі.

—Цілі! Обидві! — видихнув Нікітіч, чи то полегшено, чи то здивовано. Бремор зупинився, уважно  обвів всіх поглядом й затримався на Евклаз.

—Евклаз, Аміна, — до мого кабінету! — різко мовив він.

—Е ні, не знаю, що ви там знову кому збираєтеся пред’являти, але без мене вони туди не підуть, — підозріло мирно, майже ліниво мовила Ляна, уважно вивчаючи свій манікюр. По виразу обличчя Барса, Аміна оцінила, що вона не єдина, хто усвідомив грізність цієї «мирної» фрази. Бремор кинув уважний погляд на Ляну.

—Чудово. Отже всі до мене. Так навіть краще. Вік, Нік, полишіться, подивіться, хто ще потребує допомоги і перевір периметр.

—Але…— почав було Нік.

—Це не запитання, — кинув на нього викладач суворий погляд.

—Гаразд…

Бремор розвернувся і швидким кроком почимчикував до корпусу, за ним потягнулися всі інші. Нік провів Аміну таким нещасним поглядом, що вона, попри нав’язливий дзвін у голові та неприємну слабкість, поспішила за Бремором вчепившись у лікоть войовниче налаштованої Ляни.