Частина 25

— Насолоджуєшся затишшям перед бурею? — пролунали тихі слова й на уквітчаному балконі вежі з’явився напівпрозорий чоловік. Неквапливо пройшовся та споглядаючи місто зупинився поряд з Сапфір, яка сиділа у плетеному кріслі.

— Перші порошинки вже здійнялися у повітря. Зараз їх неспішний танок ще навіть можна назвати красивим…, — повернула жінка до гостя голову. — Ти знав, що Аммоліт не в змозі втримати дівчат? Обох. Одна перепон просто не помітила, інша розігнала, як надокучливу мошкару.

—Він не дуже й старався. Аммоліт намагається заручитися їх підтримкою, адже знає, що попри оманливу тишу скоро налетить вітер.

—Шкода, що мало хто здатен роздивитися у цьому сяйнистому штилі, вісника шаленої бурі… — зітхнула жінка.

—Навіть з тих, хто роздивиться, не всі зроблять правильні висновки. Але ж ти знаєш, життя вміє ховатися і у складках савану смерті, — похитав головою чоловік. 

—Світославе…Чи правильно я чиню? — спробувала зазирнути в очі гостя Сапфір.

—А не запізно для зміни курсу? — криво посміхнувся він.

—Мабуть, запізно. План накреслено, фігури розставлені, але… Я почуваюся переляканим практикантом, на плечі якого під час епідемії впала величезна лікарня з неадекватними хворими та небезпечними ліками. А з помічників лише застаріла медична енциклопедія з чужими виправленнями. Мить вагання, переплутана буква чи цифра і замість зцілення, пацієнти помруть страшною смертю.

—Ти завжди славилася вмінням вирішувати складні завдання.

—Проте це не врятувало мене від помилок…

—Із тисячі рішень мудрого одне буде помилковим, із тисячі рішень дурня одне буде правильним… Від помилок ніхто не застрахований. Це визнає навіть Великий, а він же, в порівнянні з нами, сама обережність.

 —Знаєш, я досі не можу звикнути до вигляду смерті. Розумію її необхідність, невідворотність, але мені кожного разу стає так холодно, коли я бачу перед собою пусту оболонку, розуміючи, що лише мить тому це була особистість. Знайомі риси, форма, навіть залишкові еманації магії, але це вже лише матеріал… А тут може загинути цілий світ…

—Світ набагато витриваліший, ніж ти думаєш.

—А мені здається крихкіший, попри те, що для лікування потребує значно більше сил. В таких масштабах помилитися значно простіше. Врахувати все і всіх…

—Головне не плутай «врахувати» і «врятувати», бо ти знаєш, чим то закінчується.

§§§

Аміна здалеку помітила Льоса і згадавши, що той обіцяв їй «віддячити за закохану кропиву» (яка вчора ввечері кинулася обіймати хлопця, полишивши купу опіків), швиденько сховалася за розлогі кущі. Льос її не помітив та пройшов повз у супроводі незвичного шуму, наче ніс з собою радіо, котре безрезультатно намагається зловити потрібну радіохвилю. Цей техношум був настільки нетиповими для Аммоліта, що коли хлопець вже зник за однією з будівель, Аміна виходячи знову на доріжку розгублено потирала чоло, намагаючись зрозуміти, що то таке поніс її друг. Невже тут десь є і гурток радіолюбителів?

-- Амінка! Ось ти де. Ти до бібліотеки йдеш, чи пташечками милуєшся? — пролунав поряд голос Евклаз. — Амелія сьогодні не в гуморі, довго не чекатиме. Випише доповідь поза чергою і бігай потім, варгань закляття-експромт щодо втихомирення скаженого ліжка, тумбочки чи столового ножа. Я минулого разу, як проштрафилася — два дні по всьому гуртожитку тікала від агресивної виделки. Ти б бачила, як хлопці веселилися. Тільки Ваня менший мені поспівчував, бо теж проходив вгамування банного рушника.

-- Я…Так, йду… Які ж оригінальні тут методи навчання…— мимоволі посміхнулася Аміна та струснувши головою, попрямувала за подругою.

У просторому залі бібліотеки було малолюдно й дуже тихо. Евклаз пішла до секції бойових заклять, а Аміна завернула у розділ з описами артефактів. Пройшовши вздовж полиць у пошуках потрібного на заняття фоліанта, дівчина вийшла до стіни з великими вікнами, попід якою стояло кілька мармурових столів.

—Ляна? — зупинилася Аміна та здивовано вирячилася на подругу, яка зараз мала бути на заняттях іншої групи.

—Ой! Амінка! Уф-ф, налякала! Ну так, я тут затіхарилася й фарбую нігті. І не дивись так осудливо-здивовано! Я один змазала, коли ми зранку вже виходили, але не ризикнула здоров’ям тобі сказати. Ти й так звіром на мене дивилася, за те, що ми спізнювалися. А я не можу ходити у такому вигляді! А магією їх підфарбувати — довше морочитися з закляттям. Те, що діє тиждень, я все ще не добралася знайти, хоча Міля й казала, що воно простеньке, і є в секції побутової магії. Але мені весь час ніколи! Руки не доходять! То заняття, то тренування, то море, то вечірні прогулянки. Вечір, то взагалі святе, тим паче за наявності гарної компанії і гітари, але ж маю я право на релакс-хвилинку з пензликом!

—Та добре, добре, — зі сміхом підняла руки вгору Аміна, демонструючи повну капітуляцію. — Не настільки я страшна, не покусала б тебе.

—Тут ти права, покусати, то по моїй частині. Ти просто на шматочки порубаєш, складеш біля порогу і скажеш що так і було, — хмикнула Ляна, акуратно вкриваючи лаком останній перефарбований ніготь, та милуючись отриманим результатом.

—Та ну тебе, я тут хотіла знайти…—Льос? — піднявши голову Аміна здивовано кліпнула на хлопця, що тихо, як миша, сидів на верхній полиці стелажу.