Частина 24

—Вибач за клопіт. Буду дуже вдячна, якщо ти мене викинеш на першому ліпшому даху, — проторохтіла Аміна незнайомцю, старанно вирівнюючи дихання та кидаючи погляд на своє вікно, що швидко зникло за деревами. Вікно було пустим, Ляна, на відміну від Аміни, не поспішала лякати людей гримуванням закопченого опудала.

—Ти ж обіцяла не поспішати! — розсміявся хлопець, в пів-оберта повернувши голову до «гості».

—Ем… А тобі ще не вистачило несподіванок? Закопчене хтознащо, котре звалюється на голову, то, наче, далеко не мрія нормальних людей.

—Не знаю у кого як, а мені красиві дівчата точно не щодня на голову падають.

—Де ти ту красу під шаром кіптяви роздивився? — відверто здивувалася Аміна.

—Намацав, доки у сідло затягував, — хмикнув хлопчина.

—Які чутливі руки для зрячого…

—Роки занять у Марсипени. Якщо ти на дотик не відрізняєш малахіт від корунда, то вона тебе нізащо не допустить до ритуалу світлого каменю. А ти шикарний корунд! Може навіть синій! Я, звичайно, чув, що літати під вікнами гуртожитку магів не рекомендується, але нарешті розумію чому. І робитиму відтепер то значно частіше! Такі скарби на голову стрибають! — заявив вершник, зблискуючи хитрою посмішкою.

 —Чарівно…— закотила очі Аміна, спіймавши себе на думці, що не відмовилась б знати, що таке корунд. Наче якийсь мінерал, але от який саме… Втім уточнювати це вона не стала, а поглянувши на місто, яке стрімко віддалялося, спитала інше. — І куди це ми на радощах летимо?

—На узбережжя звичайно. Хочу під шепіт хвиль роздивитися несподівану здобич.

—Я б на твоєму місці не розганялася на тему «здобичі».

—А ще морська вода гарно змиває бруд, — миттєво змінив аргументацію хлопець.

—Вже краще.

—Але ж хоч якусь компенсацію за перенесене потрясіння я заслужив?

—Хм. І чого ти очікуєш в якості компенсації?

—Приємний вечір біля моря.

—Біля моря — може й буде, а от з усім іншим, як складеться, — хмикнула дівчина.

—Як вечір у такій цікавій компанії може бути неприємним?

—Оу, ти недооцінюєш мої здібності.

—А якщо не намагатися тебе записати у здобич?

—Тоді є досить непогані шанси, — не втрималася від сміху Аміна.

Колібрі полишила острів та пролетівши вздовж лінії узбережжя, невдовзі приземлилась на краю затишної, оточеної буйною зеленню лагуни. Аміна спритно зістрибнула й отримала змогу роздивитися чергового рятівника. Хлопчина виявився досить симпатичний. Не дуже високий, але спортивний, русяво-рудуватий, зеленоокий, а світлі бриджі та сорочка гарно підкреслювали бронзову засмагу. Незнайомець не менш зацікавлено роздивлявся її. Птаха з докором покосилася на обох й тріпнувши крилами, неспішно пішла до води.

—Цимік, — простягнув руку хлопець, схоже, задоволений побаченим, попри те, що Аміна зараз, ймовірно, нагадувала середньовічного сажотруса.

—Аміна, — потисла його руку дівчина, порадівши, що магічна кіптява напрочуд стійка і не бруднить все, до чого торкається.

—Пішли, пройдемося і ти мені розповіси, від якої страшної загрози ти гайнула у вікно, ризикуючи переламати купу кісток та перелякавши мою Крихітку.

—От що мені подобається, так це імена ваших пташок. Крихітка? Серйозно? От що в ній крихітного? — Аміна демонстративно махнула рукою у бік пташки розміром з коня, котра вже задоволено хлюпалася на мілководді, щедро розбризкуючи воду. — Краси, грації, благородства так, згодна, вагон та маленька тачка, але крихітності…

—Коли вона до мене потрапила, вона була пташеням. Маленьким, пухнастим, кумедно-невпевнено крокуючим на худих лапках, — ласкаво посміхнувся хлопчина. — І вона була така крихітка…

—А-а-а, тоді все, питань нема, — кивнула Аміна. Маленьких колібрі дівчина ще не бачила, але словам Циміка чомусь одразу повірила.

—То від чого ти рятувалася?

 —Оу, ну від однієї чарівної особи, яку випадково довела до цугундера, — з посмішкою розвела руками дівчина та знову подивившись на кіптяву на своїх долонях, додала. — Мабуть, я спочатку скупаюся, а потім далі теревені розводитиму, бо вид у мене, напевне, фантастичний. А мені хотілося б таки бути схожою на людину.

—Так, ти зараз наче з пічної труби земель Рахх вилізла, — за сміхом кивнув хлопець. — Вся в кіптяві, попелі… Сарленія?

—Вона, рідненька. Ду-уже невчасно заговорила зуби сусідці по кімнаті.

—І дременула від прибирання? — хмикнув Цимік, — Розумію. Ця зараза білою магією не видаляється, доводиться, як в простолюдину — щіткою та водою.

—Справді? Отже, Ляна мене точно приб’є… — протягнула Аміна.

—Я теж якось так вляпався. Братик підставив. Два дні вбив на те, щоб навести лад у будинку, —  продовжував хлопець.

—Жах. Варто думати де переховуватися, як мінімум, тиждень, — скрушно зітхнула Аміна заходячи у теплу морську воду й миттєво викидаючи з голови всі проблеми.

Море було дивовижне! Тихе, тепле, неймовірно прозоре, ще й уся кіптява зникала, варто було їй торкнутися води! Аміна почала з миття рук, але вже за мить не втрималася, розбіглася й пірнула не роздягаючись. Вона обожнювала море. Нещасний Нік, запропонуй він замість пізнавальної лекції, банальне купання, може й довшим було б їх побачення. І завершитися могло хоча б поцілунками, а не її поспішною втечею. А може й добре, що не додумався.